Із надвірніх приналежностей житла вихідки, цебто клозети, останніми часами починають з’являтися коли не скрізь, то досить часто, особливо в Галичині, де культура взагалі вища, ніж на півночі. Там, де їх немає, ролю їх найчастіше грають приміщення для свиней. Погребицю, чи льох, споруджують на рівному місці увигляді досить глибокої ями, що її иноді обшивають дошками і' прикривають зверху брусовим або з дощок плоским дахом, поверх якого насипають товсту верству землі та прикривають свіжим дерном; иноді замісць того роблять над льохом солом’яну двохсхилу стріху. Вхід до льоху иноді роблять просто зверху, і в такому випадку це буде ляда, цебто дошка, яку можна піднімати і яка закриває собою чотирьохкутний отвір; тоді до льоху спускаються по драбині. А коли вхід роблять збоку, тоді вниз прокопують спуск, в кінці спуску роблять невеличкі сіни, що мають назву шия, а потім уже двері льоху. У нерівних та глинистих місцевостях льохи копають у схилах глинистих горбків, починаючи копати на рівні двору, притому спочатку копають шию, а потім уже й сам льох, і коли верства глини досить товста, то без стріхи, а з підпорами із стовпів та товстих дощок. Нарешті, в кожному дворі по змозі стараються мати й колодязь (студню, керницю). До криниці, коли вона вже викопана, спускають дерев’яний зруб; верхня частина його, що виступає над землею, має назву цямрина. Для витягання води найчастіше споруджують журавель, а иноді біля криниці ставлять блок або над криницею — колесо. Але частіше, особливо коли вода в грунті стоїть неглибоко, обмежуються просто криничкою, цебто ямою, що до неї вставляють иноді старе жлукто, кадовб або звичайне барило з вибитим дном. В цьому випадку воду беруть відром на мотузку або на палиці з гаком.
Огляд етнографічних особливостей української хати примусив нас трохи вийти з окреслених раніше меж нашої праці, але, мабуть, ми не маємо жалкувати за це, бо це дає нам змогу прийти до деяких загальних висновків. З усього сказаного вище можна бачити, здається з достатньою ясністю, що хоч і є місцеві варіяції будівельного матеріялу, місцеві особливості архітектурних форм та одміни в положенні хати супроти инших будов, але етнографічний тип української хати відзначається видатною цільністю: в суті своїй він скрізь однаковий, маючи в собі такі загальні риси: чотирьохсхила стріха, переважна трьохкамерність, однаковий скрізь план та цілком однаковий розполог всередині, як частин хати, так і хатніх річей, і, нарешті,— обмазування глиною та білення зсередини та ззовні. Цими своїми типовими особливостями українська хата, як уже ми зазначили, наближається до житла південних та західніх слав’ян, одзначаючись помітно від житла білорусів та поляків та в дуже значній мірі од великоруських домів. Але далі виникає питання про походження української хати, і тут ми передусім зустрічаємось з суперечністю, що з нею ми вже мали до діла в нашому історичному огляді житла на Україні та яка полягає в тому, що в більшій частині України хати будували, і тепер їх ще будують, з глини та ріжних дрібних рослинних матеріялів, і тільки в північній її частині та в горах Галичини хати будують з дерев’яних брусів; притім як археологічні, так і деякі історичні дані про Україну говорять за хати з глини та хворосту, а літописи згадують тільки за хати з дерев’яних брусів. Які ж із цих хат можна вважати за старіші і, так мовити, прототипові? Або, иншими словами,— чи первісним житлом українського племени були спочатку напівпідземні мазанки, що потім уже, прогресивно удосконалюючись, перетворились, принаймні в північній смузі, у дерев’яні хати; чи навпаки,— був це первісно, як і в фінських народів, зруб, що вийшов із землі і потім через брак дерева на півночі перетворився в мазанку? Маючи в своєму розпорядженні тільки викладені вище факти, нам тяжко висловитись категоричним способом, але все-таки ми схиляємося скорше до першого припущення, найбільше тому, що майже до самих північних меж України рублені дерев’яні хати обмазані глиною та білені крейдою, чого ми не находимо ні в білорусів, ні в Великоросії. А коли ми ще пригадаємо собі ту обставину, що звичай білити своє житло, незалежно навіть од будівельного матеріялу, існує у всіх південних та західніх слав’ян, з винятком хіба поляків (та й то не скрізь), то треба припустити, що звичай цей походить з глибокої слав’янської старовини. Звертаючись далі до тих сусідніх з слав’янами народів, у яких робили, а иноді роблять і тепер, житла з глини, потім набіло обмазуючи, то ми ще раз прийдемо до того самого впливу, що за нього ми вже раз ізгадували, а саме —до впливу іранського. У найближчих до нас географічно племен іранського походження, що перебували колись в межах сучасної південної України,— у черкесів,— ми зустрічаємо саклі, що дуже,— і своєю формою, і способом будування та традиційним біленням їх,— нагадують українські хати. Все це, правда, не дає ще нам права вважати питання про походження української хати за розв’язане, але примушує нас думати, що, розв’язуючи його, конче треба звернути нашу увагу в бік саме іранських впливів.