5) Громадські спорудження. В'їзд до села також має свою браму, коли не в буквальному розумінні цього слова, то принаймні у вигляді куріня чи будки, де живе сторож, найчастіше якийсь старий чоловік, царинний did, бо ж в'їзд до українського села звичайно звуть цариною, Це слово (дехто виводить його з румунського tara-terra. а в сербській мові цс слово означає митну заставу) поширене по цілій Україні та означає не тільки в’їзд до села, але й шматок землі, засіяний та огороджений, а иноді також і вигон. цебто сільську площу. Часто в’їзд до села звуть іще коловоротом або коворотом. хоч в'їзд не має в собі нічого, що виправдувало б цю назву, бо тільки зрідка там буває справжній коловорот, цебто ворота в формі щита, що крутяться навколо своєї короткої віси. А звичайно в’їзд до села або не загороджений нічим, або заставлений просто лісою з воротами та з будкою для діда.
Центр села часто являє собою вигон. цебто сільську площу, на якій найчастіше знаходяться: зборня, одна-дві крамниці, корчма чи шинок, який заступила було так звана «монополія», школа і, нарешті, церква з домом для причту — попівством, чи плебашею, тощо. Раніше коло кожної церкви був іще шпиталь, де жили старі люде на кошт громади; ці шпиталі, як і всі згадані вище будинки, крім, звичайно, церкви, були подібні до звичайних хат, і коли відзначались од них, го хіба що своєю величиною та яким-побудь ганком. Тепер їх заступили вже будови новішого типу, цебто в суті такого самого, але під залізним дахом, з великими вікнами, з ганком тощо. Зборню завше ставлять ганком на площу або на вулицю; крамниці иноді вже бувають збудовані з цегли під залізним дахом, але иноді переховують ще і свій первісний тип. Найбільші зміни, явна річ, сталися з корчмами, що тепер майже цілком зникли або перетворились у заїзди; підлягли змінам також і школи, шо для ннх майже скрізь поставлено нові будинки.
6) Церкви. Церкви були, та н тепер е, предметом найпнльнішого піклування та до певної міри й суспільного самолюбства кожної української громади Ця обставина, вкупі з браком на старовинній Україні матеріялу та майстрів для будування з каменю чи цегли, спричинилась до витворення оригінальної української церковної архітектури, ниключио дерев’яної. Обмежуючись у цьому нарисі тільки етнографічними даними, ми не будемо говорити тут про чисто мистецький та архітектурний бік церковних будов, що їх огляд дамо далі в главі про українське мистецтво, я торкнемося найбільше тільки форми церков у ріжних місцевостях України. Коли ми почнемо свій огляд з найстарішого політичного та культурного центру України - з Київа, то тут ми знаходимо передусім два найстаріших типи мурованої церкви, без сумніву запозичені з Візантії: многобанну базиліку та и’ятибаннин храм з планом у формі хреста. Перша з них форм, виявлена у вславленому Софійському соборі, і причин цілком зрозумілих, зовсім не викликала дерев'яного налодоблеиня; друга — виявлена в церкві Спаса на Берестові, навпаки дуже поширена у вигляді як мурованих, так І дерев’яних церковних будов. Цю останню форму, яка відзначається од так само п’ятнбанних великоруських церков тим, що в ній бічні бані розположені хрестом, а не чотирьохкутником, ми знаходимо в старовинних мурованих церквах Черниго-ка, Ніжина тощо, а також у таких самих старовинних церквах на Лівобережжі — на Чернигівщині, Полтавщині, Харківщині та на Катеринославщи-ні, а на Правобережжю — тільки на півдні Київщини та Поділля. Далі, той самий тип хрестової у плані церкви ми зустрічаємо на галицькому Поділлю, звідки він переходить на Покуття та на Гуцульщину, відзначаючись од східнього типу вже неповним розвитком бічних бань, що їх заступають, при пятизрубности самої церкви, навіть нноді маленькі вежі, а то й просто хрести; повний розвиток тут має тільки центральна баня. Але, рівночасно з таким улрощенням п’ятибаняої церкви на Правобережжю, на Лівобережжю, де розвинулось самостійне політичне життя України, ми знаходимо й її ускладнення кутовими прибудовами зі збільшенням числа бань до дев’яти, ик це можна бачити на славетному Новомосковськом^ соборі.