● Міф: американці відвернулися від релігії. Великомудрі коментатори часом журяться через занепад релігії та піднесення екзистенційних сумнівів, а часом прославляють це. Насправді у ХХ столітті більша частка американців належала до різних конфесій, ніж у попередні століття. Показники належності до конфесій дещо знизилися після 1950-х, проте участь у церковному житті все ще була більшою за попередні епохи. Складно визначити, були віряни ХХ століття все ще побожними чи вони перетворилися на скептиків, однак дані свідчать, що американці загалом зберегли релігійну віру4.
● Міф: американці стали частіше вдаватися до насильства. Сучасних американців непокоїть примара насильницького злочину, тому вони зазвичай вірять, що колись життя було безпечнішим. Таке сприйняття загалом хибне. Рівень кримінального насильства різко коливався впродовж короткого періоду: у 1950-х він був небачено низьким, від 1960-х і до 1980-х стрімко зростав, а до 2000 року знизився майже до показників 1950-х. У довшій історичній перспективі американцям початку ХХІ століття загрожує значно нижчий ризик нападу на них чи їхнього вбивства, ніж американцям XIX століття й раніше. Загальна культура насильства (зокрема бійки в барах, групові напади, насильство над дружиною, дитиною і твариною, бійки, у яких суперники видавлювали один одному очі, тощо) зникла5.
● Міф: американці дедалі більше відчужувалися від своєї праці. Чимало коментаторів припускають, що модерна промисловість змушувала робітників, що були незалежними ремісниками, до спеціалізованої, монотонної, підлеглої та гнітючої праці, коли, приміром, безробітний майстер, що виготовляв карети кустарним способом, повинен був працювати на конвеєрі, де збирали автомобілі. Поза сумнівом, це сталося з багатьма індивідами. Та якщо ми поглянемо на американських робітників загалом, то виявимо, що дедалі більша частка їх та їхніх дітей охоче відмовлялися від каторжної землеробської праці чи праці вантажника й обирали цікавіше заняття, як-от працю на промислових підприємствах чи роботу клерка, хоча там теж були свої вади. Праця американців почала викликати менше відчуження6.
● Міф: американці збайдужіли до бідняків. «Колись ми піклувались одне про одного», – так кажуть одні, щоб звинуватити сучасний егоїзм, а інші – щоб покласти провину на сучасну «державу-няньку» (nanny state). Насправді попередні покоління тільки за сприятливих обставин виконували другорядну роботу, присвячену піклуванню про бідняків. У XVIII і ХІХ століттях американці трохи допомагали своїм давнім сусідам, що овдовіли, осиротіли чи стали інвалідами не з власної вини. Однак злидарям, які були чужинцями, новоприбульцями або тими, кого підозрювали в аморальності, давали вказівку покинути містечко. У ХХ столітті зростання достатку й розмаїття урядових програм фактично усунули голод і радикально зменшили рівень бідності. Ці та інші ознаки свідчать не про послаблення, а про посилення співчуття в нових поколінь7.
Такі міфічні, хибні тлумачення соціальної та культурної історії Америки існують досі. Іноді вони навіть визначають державну політику щодо, приміром, злочинності або бідності. Почасти такі міфи є наслідком того, що ми, вчені та пересічні громадяни, систематично думаємо про історію, цебто про те, як ми розказуємо оповіді (stories).
Звичні оповіді
Ностальгія сприяє міфологізації минулого. Як індивіди, ми покладаємося на нечіткі спогади про наше власне дитинство; як культура, ми поділяємо журбу за втраченим Едемським садом, яка існує тисячоліттями. У вчених, навіть нерелігійних, немає імунітету до цього. Учасникам дискусій на боці правих і лівих притаманна туга за міфічним минулим. Європейські вчені XIX століття, що оплакували втрату Gemeinschaft (невеликої і дружної спільноти людей, яку поки що не зіпсувала модерність), засвоїли ідеалізовані образи сільського життя з художньої літератури й живопису тогочасної доби. Туга за «світом, який ми втратили» спонукає реакціонерів закликати до повернення в минуле, а радикалів – закликати до революції проти теперішнього8.
Також ми маємо звичку вважати нашу специфічну мить в історії епохальним поворотним пунктом. Юдео-християнська традиція приписує історичним подіям глибокий зміст: кожна подія наближає нас до кінця світу. Нерелігійним мислителям теж притаманна ця схильність. Наприклад, Геґель і Маркс «були переконані, що новації будь-якої окремої епохи втілюють здійснення певної прихованої мети, імпліцитно наявної в попередньому історичному розвитку». Таке мислення змушує нас перебільшувати зміни, тлумачити наш час як найліпший з усіх часів або найгірший, ба навіть як найліпший і найгірший водночас (саме так Дікенз охарактеризував як добу французької революції, так і свою власну епоху, що існувала приблизно за 70 років після тієї революції). Однак ця мисленнєва звичка вводить нас в оману. Більшість поколінь, по суті, живуть у звичайну епоху. Чому ж не ми?9