Сергій Дядик, колгоспний водій, кілька разів переймав її увечері, коли верталася з роботи. Майже ні про що не говорив, мовчки йшов поруч до самого двору. Потім до Наталки прийшла його мати, сива розповніла жінка. Зайшла несміливо до хати, витягла з кишені гостинця, дала Івану, погладила хлопчика по голівці.
— Олени ж немає? — озирнулася по хаті.
— Ще не прийшла, — Наталка подала гості стільця.
— То й добре. — Дядичка важко сіла на стілець. — А я, Наталко, до тебе у такій справі, — подивилася на неї, витерла хусточкою спітніле від хвилювання обличчя. — Мій Сергій — хлопець хороший, серйозний. Сама знаєш, ні в горілку, ні в які інші дурниці не вкидається. Як не кажи — техніка у нього в руках. І Олена у тебе — слова поганого не скажеш, дарма що дитятко. Кінь на чотирьох і то спотикається. Ми б і хлопчика гуртом ростили, може, коли водички бабі подасть, як та не здужає ходити. Таке ж? — запитливо глянула на Наталку. Та мовчки хитнула головою.
— Поговори з дочкою, та й благословим.
Наталка розгубилася, чомусь заплакала.
— Я щось не так сказала? — Дядичка схвильовано підвелася зі стільця.
— Ні, Ходоро, — Наталка махнула рукою, аби жінка сіла. — То я так. Саме чогось плачеться. Спасибі тобі. Хіба я проти з тобою породичатися? Я б із дорогою душею.
Тепер ось напосідалася на дочку, та Оленка й слухати не хотіла:
— Я, мамо, не люблю Сергія, хоч він і хороший хлопець.
— І що з твоєї любові? Он, — кивнула на онука, — вся твоя любов, а тепер і очей не показує. Хоч би призналася — хто? Я б тому поганцю знайшла що сказати, ще вона скриває його.
— Відчепіться, мамо, — в Оленки на очах виступили сльози. — Чого ви мене мучите?
На другий рік, під весну, Олену поставили бригадиром польової бригади.
— Я ж не подужаю, — опиралася вона у кабінеті голови колгоспу. — Хто мене буде слухатися?
— Не святі горшки ліплять, — Данило Павлович сердито дивився на Олену. — Я тебе вчитися посилав, щоб ти мені з дипломом корів доїла? Мені спеціалісти треба, а на ферму людина знайдеться. Приймай бригаду без зайвих розмов. У мене посівна на носі, а ти тут дитячий садок розводиш.
Оленка не стикалася вдома. Приходила пізно, знесилена й знервована.
— Краще б ти не йшла з ферми, — жаліла дочку мати. А наодинці журилася чоловікові: — Чужі діти по Києвах та Харковах, а наша весну чобіт гумових не знімає.
— Як воно — навчання? — запитував часто Данило Павлович. Раніше Олена відповідала привітно.
А тепер не приховувала свого роздратування новою роботою, що поглинала її до останку.
— Яка тут наука, коли і вгору глянути ніколи. Мов гонча, цілий день гайсаю.
— Нічого, то воно попервах. Зате до науки практика хороша, — переводив голова розмову на жарт.
— Ага, — сумно посміхалася Оленка, — скоро можна буде виступати на змаганнях по велоспорту, а сесію я точно завалю. День у день мотаєшся тим велосипедом із поля на поле, мотаєшся селом…
— Ну, у мене немає «Волги», щоб тебе персонально по колгоспу возити, — перебив її Данило Павлович.
— Вона мені й не треба, — огризнулася дівчина. — Ви краще скажіть, чому на Савчуковому полі ячмінь учора посіяли? Просо і те пізно було, а ви — ячмінь, наче на зло.
— Це вже я з Тита спитаю.
Із головним агрономом Титом Феодосійовичем вони починали працювати у колгоспі ще безвусими хлопчаками. Обидва самотужки повивчалися, спочатку у технікумах, а потім і вище. І вже кваліфікованими спеціалістами обидва упряглися в одне ярмо, щоб тягти його, аж поки й вистачить сили. На людях називали один одного по батькові, а наодинці — просто, як і раніше. Та ще коли сварилися, забували про негласну субординацію.
Данило Павлович блиснув з-під насуплених брів на дівчину й пішов до обляпаного багнюкою «бобика».
— А якщо мотоцикла? — обернувся біля дверцят машини.
— Що — мотоцикла? — не зрозуміла Олена.
— У парторга їх два, скажу хлопцям на тракторній, нехай пошепчуть старішого, вчися і їздь. Чи як?
Оленка посміхнулася:
— Незручно наче.
— Буде зручно, коли для діла, — голова сів за кермо і з серцем повернув ключем. — Ну, Тит, ну…
Через тиждень бригадир тракторної бригади після наряду підійшов до Олени:
— Ти чого свого коня не забираєш?
— Якого коня? — здивувалася та.
— Павлович сказав — для тебе. Хлопці зробили, ще й пофарбували, стоїть у гаражі, як новенький.
— Ой, Тихоновичу, — замахала руками Олена. — Я ж і їздити не вмію, і прав у мене немає.
— Та… які там права, — Тихонович по-батьківськи поплескав дівчину по плечу. — У нас що — на полі чи в рівчаках ДАІ стоїть? А Гриша Василенко взявся тебе навчити їздити. Приходь.