РОЗМОВНИЙ МЕТОД ВИМОВИ — один із ситуативних методів вимови, що використовується у випадках безпосередньої близькості з адресатом (наприклад, розповідь, часом навіть бесіда, якщо вона відбувається у невеликому колі слухачів).
Силові якості вимови — невисокі, фраза виголошується без особливого напруження голосу, в кінці речення інтенсивність основного тону часто спадає «до нуля». Кінцеві частини фрази промовляються, як правило, у більш низькій тональності, ніж це буває у двох інших ситуаціях мовлення. Для розмовного ситуативного методу вимови звичайним є нижній голосовий регістр (грудний резонатор), але той, хто говорить, легко може виходити в інші голосові регістри. Порівняно високі темпові показники. Пришвидшення темпу нерідко змінюється його уповільненням, а уповільнення — пришвидшенням. Серед пауз помітне місце займають психологічні; пауз, розрахованих на дистантний резонанс, немає зовсім. Те саме, що й говірний метод вимови. Див. також: говірний метод декламації.
ЗВИЧАЙНИЙ ПУБЛІЧНИЙ МЕТОД ВИМОВИ — один із ситуативних методів вимови, властивий виступам у звичайних умовах публічної монологічної комунікації: аудиторія не перевищує оптимальних розмірів або, якщо вона досить велика, на трибуні є мікрофон. Вимова оратора чітка і відзначається достатніми силовими характеристиками, але не має високих енергетичних показників, властивих мітинговому методу вимови. Для вимови цього ситуативного типу характерний головним чином середній голосовий регістр з виходами у верхній і часом у нижній голосові регістри. Темп мовлення при цьому середній, членування мовлення здійснюється за допомогою логічних і психологічних пауз. Звичайний публічний метод вимови є основним у сучасному публічному мовленні.
МІТИНГОВИЙ МЕТОД ВИМОВИ — один із ситуативних методів вимови, що використовується у виступах перед дуже великою аудиторією, зазвичай в урочистій атмосфері. Кожне слово і речення оратор виголошує не лише ясно і чітко, але й з відносно великою силою. Щоб оратора почули всі (а такі промови виголошують найчастіше у великій залі або на площі), йому доводиться «форсувати» голос. Особливість цього методу — широке використання верхнього голосового регістру з переходами на середній. Для загальної мелодичної схеми мовлення властивий своєрідний мітинговий монотон, що утворюється виголошенням фрази у відносно неширокому тональному діапазоні (низькі тональності, звичайно, відсутні, грудний резонатор використовується мало). Відповідне враження посилюється особливим наскрізним ритмом мовлення, у формуванні якого велике значення має своєрідне паузальне членування речення. Крім логічних і психологічних пауз, звичайними тут є дистантні паузи: оратор виголошує кожну частину речення так, ніби розраховує на дистантний резонанс, вичікує, щоб слово досягло найвіддаленішого слухача.
МІКРОФОННИЙ МЕТОД ВИМОВИ — метод, що розвинувся з появою радіо і телебачення (спеціальні виступи з промовами, лекціями, доповідями, звітами, повідомленнями, розповідями, коментарями, розгорнуті відповіді на запитання кореспондентів, різноманітні репортажі тощо). Для цього методу вимови, на відміну від аудиторного, не характерні силові акценти, розраховані на дистанційне сприйняття фрази, при ньому немає необхідності в особливій, ораторській силі голосу. Виголошення перед мікрофоном характеризується меншою енергією, ширшим тональним діапазоном, звичайним, узгодженим з вимогами конкретного комунікативного завдання (а не розрахованим на дистанційний резонанс) паузальним членуванням, більш високими темповими показниками; йому властива в цілому менша емоційна безпосередність, оскільки емоційний тонус визначається змістом повідомлення і не залежить від реакції слухачів. Протилежне — аудиторний метод вимови.
МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ — (від гр. співучий) — один з основних елементів інтонації, що виявляється у послідовних змінах висоти голосу (тону). Мелодика виконує синтаксичну функцію: засобами мелодики оформлюються і розрізняються розповідні, питальні, спонукальні речення. Від мелодики залежить і емоційне забарвлення речення. Радість, гнів, зневага, презирство тощо у висловленні виявляються і засобами мелодики.
КАДАНС (від фр. cadence з лат. cado — падаю, припиняюся) — тип мелодики мовлення, характерний для кінця фрази. Закінчуючи думку ми здебільшого (в межах розповідного речення) знижуємо тон і затримуємо темп: фізіологічно під кінець речення спадає тиск повітря і напруженість гортанних м’язів, через що затримується і знижується звук. Інколи (наприклад, під впливом тих чи інших емоцій), навпаки, закінчуючи, ми прискорюємо темп і підвищуємо тон. В усякому разі, залежно від змісту речення, так чи інакше змінюємо хід звуків голосу.