Питальне речення містить у собі якесь питання, на яке передбачається обов’язкова відповідь, або питання, що не потребує відповіді. Тон підвищується на слові, у якому міститься зміст питання.
Спонукальні речення містять у собі наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, прохання тощо. Оформляються розповідною або окличною інтонацією.
Інтонація (лат. intono — голосно вимовляю) визначається як сукупність кількох фонетичних компонентів і фразового наголосу, пауз, ритміки, мелодики, тембру й темну. За допомогою інтонації мовленнєвий потік членується на смислові відрізки — синтагми й речення.
Складовими частинами інтонації є висота тону, сила (інтенсивність голосу), темп і тембр мовлення, паузи.
Інтонація виконує різноманітні функції: комунікативну, граматичну, модальну, емоційну та ін.
Комунікативна функція інтонації пов’язана з актуальним членуванням речення — виділенням даного (відомого) і нового (невідомого). Ця функція служить для увиразнення змісту висловлювання. Особлива роль при цьому належить фразовому наголосу.
Граматична функція інтонації пов’язана з формуванням синтаксичних понять. Оскільки інтонація формує речення, то виділяється розповідна, питальна, спонукальна інтонації. Є інтонації, які позначають смислові (граматичні) відрізки речення: інтонація переліку, підрядності, протиставлення, вставності, звертання тощо. Наприклад, однорідні члени речення характеризуються перелічувальною інтонацією, відокремлені — інтонацією відокремлення.
За допомогою модальної функції інтонації виявляється ставлення мовця до повідомлюваної думки. Висловлювання набуває певного відтінку: ствердження, заперечення, сумніву, впевненості, вираження можливості або неможливості тощо.
Емоційна функція інтонації дає змогу виражати почуття мовця: радість, гнів, подив, страх тощо.
Розповідні, питальні, спонукальні можуть бути окличними реченнями, якщо виражають емоційні переживання мовця або його емоційне ставлення до фактів і явищ дійсності. Тоді вони оформляються окличною інтонацією, яка характеризується підвищенням тону на початку й наприкінці речення.
Логічне осмислення тексту вимагає від читця пошуків інтонаційних варіантів слів, на які падає логічний наголос.
Логічний наголос — це виділення голосом слова в реченні для підкреслення його логічного (смислового) значення.
У кожному тексті є слова, які при будь-якому інтонаційному варіанті залишаються головними, на них завжди падає логічний наголос. Ці слова називають дійову особу, про яку вперше говориться, яка вперше вступає в дію. Такою дійовою особою може бути людина, предмет, конкретні чи абстрактні поняття. Якщо ж у тексті ці образи повторюються, вони ніколи не виділяються наголосом, принаймні наголосом першої категорії.
Якщо за змістом у творі говориться про певну енергію наростання значущості головного слова, про рух уперед, тоді більш яскравим у звучанні серед однорідних слів-повторень буде останнє слово, коли ж мовиться про спад напруження значущості поняття, тоді яскравіше виділяється перше слово серед повторюваних.
Щоб з найбільшою виразністю прочитати текст, потрібно відшукати не тільки логічні наголоси, а й розставити всі необхідні паузи. Вони з’являються в результаті як логічного осмислення, так і емоційного відчуття тексту.
Пауза — це тимчасова зупинка у мовленні. Поділ мовлення на окремі інтонаційно оформлені частини допомагає відчути повну чи відносну завершеність думки. Паузи сприяють смисловому уточненню тексту й розрізняються як за характером, так і за місцем. Залежно від змісту твору, його структури й емоційного характеру існують такі типи пауз: логічні, граматичні, логіко-граматичні, ритмічні й психологічні.
Логічні паузи ставляться між двома логічними мовними тактами, і поява їх зумовлюється лише змістом фрази. Місце їх і тривалість можуть бути різні, залежно від складності змісту й структури речення. Графічно логічна пауза позначається вертикальною лінією. Наприклад:
Вірнянки
Вірність — /одна з кращих моральних якостей людини, / опоетизована усною народною творчістю / і літературою. //
Слово «вірність» / однокореневе з такими словами, / як «віра», / «вірний», / «вірна» / й найповніше розкриває своє значення у словосполученнях / «вірна подруга», / «вірна дружина», / «вірність присязі», / «служити вірою / і правдою» / та інших. // Вірних дружин / в Україні споконвіку називали вірнянками. // Недарма ж, / виходячи заміж, / дівчина напередодні весілля виплітала ритуальний вінок / і просила своїх подруг: //