Выбрать главу

Загальновідомо, що зовнішня політика націонал-соціалістів, яка викладена в новорічному номері газети «Фелькишер беобахтер» за 1921 рік, починається з плану хрестового походу проти Радянської Росії і автор цієї політики Альфред Розенберг. Це він разом з Гітлером, будучи інспірований Людендорфом і Рехбергом, проповідував зовнішню політику, спрямовану на створення антисемітської, антибільшовицької і антибританської континентальної Європи.

Виступ Розенберга з планами «обміну» Польського коридору на Україну, його «дипломатичні» поїздки в деякі країни після приходу фашистів до влади, його незграбні наміри здійснювати зовнішньополітичну програму нацистів були широко висвітлені в пресі. Із представлених документів видно, яку бурхливу діяльність розвинув Розенберг у квітні 1941 року — в період, який безпосередньо передував нападу Німеччини на СРСР, коли він був призначений «уповноваженим фюрера з центрального контролю щодо питань, пов’язаних зі східноєвропейськими областями».

За два тижні до свого призначення Розенберг 7 квітня 1941 року направив Гітлеру свої пропозиції про розподіл Радянського Союзу на рейхскомісаріати і призначення фашистських правителів у кожній області. У пропозиціях Розенберга фігурують Білорусія і Україна, Мінськ і Київ, Ростов і Тбілісі, Ленінград і Москва. І як рейхскомісара Москви Розенберг рекомендував досить відомого Еріха Коха.

Ми чули про бесіди Розенберга з Браухичем і Редером, його наради з Функом, генералом Томасом, стат-секретарем Бекке та іншими з питань економічної експлуатації східних областей, його переговори з Ріббентропом, начальником штабу СП, керівником німецької контррозвідки Канарісом. Уже за півтора місяця до нападу на СРСР він розробив інструкцію для всіх рейхскомісарів окупованих східних областей, з яких передбачав «рейхскомісаріат Росія», «рейхскомісаріат Кавказ», а Білоруську республіку включив до «рейхскомісаріату Остланд».

Розенберг намагався запевнити, що він не поділяє грабіжницьких цілей війни проти СРСР, і в чині міністра східних окупованих територій ледь не облагородив населення цих областей. Це говорилося після того, як в інструкції рейхскомісаріату Прибалтики й Білорусії вказувалося, що його метою є «створення німецького протекторату з тим, аби надалі перетворити ці області у складову частину великої Німецької імперії шляхом онімечення тотожних у расовому відношенні елементів, колонізації представниками німецької раси і знищення небажаних елементів».

Це говорилося після того, як в іншій директиві Розенберга про завдання німецького управління в окупованих східних областях приписувалося: «Першим завданням... є проведення інтересів імперії. Становище Гаазької конвенції про ведення сухопутної війни не має дії, оскільки СРСР потрібно вважати знищеним... Тому допустимі також всі заходи, які німецька адміністрація вважає необхідними і зручними».

Розенберг поспішив з оголошенням СРСР знищеним, він проговорився, видав свої таємні задуми. Але цей документ є незаперечним доказом, відкидає всі намагання підсудного перекласти відповідальність за страхітливі злочини, які творили німецько-фашистські загарбники на окупованій території СРСР, на окремих чиновників і поліцейських, на Коха і Гіммлера.

Це Розенберг дозволив нехтувати рішеннями Гаазької конвенції і застосувати всіх заходів, які здаватимуться «зручними». Коли Кох для своєї зручності знищив населення цілого району Цуман, то він діяв у дусі цієї директиви Розенберга.

Розенберг тут говорив про свої розбіжності з Кохом, про те, що він дотримувався гуманної політики і навіть ввозив сільськогосподарські машини. Якщо Розенберг і заперечував інколи проти дій Коха, то лише тому, що боявся передчасного розголосу, боявся, що безприкладне знущання Коха над українським народом викличе посилення руху Опору. Не гуманністю, а страхом керувався при цьому Розенберг.

Справжня політика Розенберга викладена в багатьох документах, які стали тепер відомими світовій громадськості і які є в справах Трибуналу.

В «Офіційних замітках для фюрера» від 16 березня 1942 року Розенберг писав про мету німецької політики на окупованих територіях СРСР і, передусім, на Україні. Це «використання корисних копалин, у певних областях створення німецької колонії, ніякого штучного інтелектуального розвитку населення, а збереження його як робочої сили».