Судову владу цієї доби можна схарактеризувати як конвенційну, спрямовану на підтримання громадського спокою. Активність судового руху, яка відзначається дослідниками цієї доби, була зумовлена, як уявляється, порівняно незначним відчуженням людини від державно-суспільних інституцій, зокрема і судових, а підкорення судовій владі часто було свідомим вибором учасників процесу. Водночас слід констатувати, що держава намагалася оптимізувати, привести судівництво у відповідність із тодішніми суспільними і політичними процесами. Такі спроби були зроблені, зокрема, в ході судової реформи 1564–1566 рр., яка значною мірою прислужилася виокремленню судової влади і стала підставою для утвердження елементів правової держави (в її феодальному розумінні) і на українських землях.
9. У судовій практиці Запорізької Січі, як ніколи раніше в українській історії, яскраво виявилося розуміння судової влади як публічної влади, джерелом і головним носієм якої є всі повноправні громадяни (в умовах Січі — все військове товариство). Якщо в литовсько-польському судочинстві шляхта, яка ототожнювала себе з народом, лише боролася за контроль над здійсненням судової влади, то на
Січі козацьке товариство реально здійснювало таку владу. Демократизм влади загалом зумовлював демократизм судової влади як її невід’ємної складової. Водночас судова влада не відділялася від військово-адміністративної і мала універсальний характер, тобто була здатна, здійснюючи правосуддя, вирішувати будь-які питання в політичній, військовій, релігійній, економічній та інших сферах життя Запорізької Січі. Водночас вищий орган судової влади — Військова рада — здійснював функцію контролю за військовою старшиною. Судова влада реалізувалася через найавторитетніших козацьких ватажків і здійснювалася на підставі взаємно визнаних загальнообов’язкових правил. Це зумовило існування системи судових органів, які діяли поза рамками державного втручання Великого князівства Литовського, Московської (Російської) держави, Речі Посполитої, Туреччини й навіть Гетьманщини.
Водночас відсутність формалізму й жорстких юридичних процедур, певного професіоналізму судової діяльності та реального поділу владних повноважень нерідко призводила до зловживання владою, обмеження прав учасників судового розгляду, завідомо популістських, але несправедливих рішень. Проте ці недоліки перекриваються здобутками козацької судової демократії, формуванням судової влади, яка загалом користувалася високою довірою населення й утілювалася в рішеннях, здебільшого зрозумілих кожному козакові-лицарю і посполитому.
10. Період від другої половини XVII до кінця XVIII ст. в історії українського судівництва позначений протистоянням західноруської (литовсько-русько-польської) та східноруської (московської) правових традицій, що зрештою призвело до повної уніфікації з імперськими українських судових інстанцій, процесуального та іншого законодавства, повної переваги виконавчої влади та нехтування відправленням правосуддя. Результатом цілеспрямованої консолідації влади в імперській Росії стало остаточне поглинання приєднаних територій; експансія вимагала домінування військових та адміністративно-поліційних інтересів, а відтак не терпіла, на відміну від Західної Європи, ні традицій юридичної освіти, ні корпорацій привілейованих та впливових суддів.
Разом з тим Гетьманщина понад 180 років зберігала специфічний автономний судоустрій, власне законодавство, до певної міри незалежну професійну спільноту освічених, досвідчених та авторитетних правників.
Вона успадкувала політичну й правову культуру Речі Посполитої з її парламентаризмом, фетишизацією права, розвиненою судовою системою, приматом приватного права, особистими свободами (що й надалі вважаються базовими). Судівництво Гетьманщини було інституціалізовано, ієрархізовано та уособлювало важливу сферу публічної влади, що здійснювалася відповідно до закону і в процесуальних межах, встановлених законом. Козацька судова влада, до якої обмежено допускались і деякі інші суспільні стани, була легітимізована як знизу — сприйняттям суду навіть нижчими, «неполітичними» верствами населення як єдиного інституту забезпечення прав і вирішення конфліктів, так і згори — через законодавчі акти і визнання реально діючої системи судочинства, що de facto спиралася на норми Литовського статуту й судову практику. Суддівський корпус мав усі ознаки професійної корпорації. Водночас, оскільки суддів, як й інших представників адміністрації, обирали козаки, новонароджена «судова еліта» лише починала відособлюватися від основної козацької маси.