Іван. Талант бачите, чи що? Мені це кажуть усі, та я боюся свого таланту...
Макар. І все на шутках! Змалку і до сього часу кумедію якусь приставляєш! То в Америку чогось тікав; то через голову перекидався, як млинок; то на ходулях ходив; то пищав цвіркуном та свистав соловейком, учителям язика показував, а тепер лежиш і думаєш!... Хоч би соловейком свистав, однаково в нас соловейків капосні коти поїли.
Іван, сміється. - Забув на лихо, а то б я вже вас розважав.
Макар. І вся твоя біда в тих кумедіях, через них і вчився погано!
Іван. Чого ж погано? В четвертім класі, на другий рік, мав усього-на-всього тілько чотирі двойки.
Макар. Мало.
Карпо, сміється. - Чудак!
Макар. А через що ті двойки?... На канікулах би вчиться, брат же Михайло вже був в університеті, доказав би; а він. залізе в бур’ян, та й цвірчить цілий день цвіркуном. А ввечері в дерезі свистить соловейком - шукай його, щоб учився.
Карпо, сміючись. - Ми з Явдохою, бувало, слухаєм цілий вечір Івана, думаючи, що, справді, співа соловейко... Ловко свистів.
Іван. Не без користи врем’я проводив.
Макар. Ну, що соловейко, то хоч приятно; а що вже той цвіркун мені наобісів, то страх! Цвірінь та й цвірінь, а де воно цвірінька, не розбереш... А то знову по театрах лиха година носила, та ще не-аби-як, а в бороді, з вусами!... (Сміється.) Кумедіянщик, настоящий кумедіянщик! І сміх, і горе!
Іван. От прошле врем’я, а їй-Богу я в ґімназії меньче пустував від других; тілько, як той казав: великим грішникам дурно все проходить, а малим такого бешкету задають, що й на старість буде в пам’ятку. Яків Яєшня, що-дня начіпляв бороду й навіть у театральнім буфеті; для штуки знайомився з нашим надзирателем, курив з ним, частував його горілкою - і нічого! А я один той раз начепив бороду - й піймався.
Карпо. Мабуть, погано начепив, не вміючи?
Іван. Та ні, добре начепив! Тілько знаєш, скучне щось грали, я давай кричати цвіркуном... У театрі сміх - а я ще дужче. Десяцькі почали шукати цвіркуна між слухачами, один, шельма, прислухався й підійшов ззаду. Я не бачив, і тілько-що зацвірчав, а він мене за рукав, почав тягнуть, я його штовхнув, він упав і промовив: держіть цвіркуна! Тут підскочило ще два, й потягли цвіркуна з театра. Я почав борикатись, хотів утекти, а один піймав мене за бороду та й одірвав. Зпершу злякався, думав, справжню бороду одірвав чоловікові, а потім розібрав діло, і потягли мене на низ, а там якраз курив наш надзиратель Шпигановський. Побачив. «Піймались,» каже, «господин цвіркун.» А я йому язика показав...
Макар. Доцвірінькався!
Всі сміються. Входить Василина.
Ті ж і Василина.
Василина. Тату! Коні вже запряжені, і мама сердяться, що ви не їдете на вокзал за братами; кажуть, що ви опізнитесь.
Макар. Та все через цього цвіркуна. Бере шапку.
Іван. І тут я винен - отак усе!
Макар. Треба поспішать, щоб не опізниться.
Вийшов.
Карпо. Та ще рано.
Іван. І охота татові самому їхати на вокзал... Тут усього дві верстви.
Карпо. Рад, що таких дітей діждався.
Івдн. Щастя, що батько тебе діждався, а то все суєта!
Василина, обніма Карпа. Братіку, мені треба купити новеньку шляпку, бо в мене стара, нема в чім піти до церкви.
Іван. Чого ж тілько шляпку? По мойому, то треба і рукавички, і модне плаття, і мантильку, і зонтик.
Василина. Ну, а як же? Вісім літ носила в городі шляпку, а тепер що мені надіти? Невже запаску?
Іван. На голову? Де ж таки!
Василина. Крупа! [1]
Іван. Ха, ха, ха!
Карпо. Ти ж перше не ходила дома у шляпі, а тепер як нарядишся по городському, то будуть люде сміятися, пальцями тикать!
Василина. Та як же мені одягатись?
Карпо. Як усі багаті хазяйські дочки нашої околиці.
Василина. В запаску?
Іван. На голову?
Василина. Крупа!
Карпо. Одежа повинна відповідати становищу, в якім чоловік живе, а я не знаю, чим ти хочеш буть: чи хазяйською дочкою, при батькові, при матері, пильнувать господарства, чи, може, вчителькою будеш...
Василина. Я хочу вчитись, я хочу лікарем бути.
Іван. І будеш виписувати на одну бородавку кварту азотної кислоти.
Карпо. Я не знаю, як батько; а я не згоден. Я вас повчив, а тепер пора своїх дітей учить.
Василина. Хіба ти нас учив?
Карпо. Спитай батька.
Василина. Земля батькова, то батько й учив усіх.
Карпо. Спасибі, що оцінювала мою працю.
Іван. Земля сама не годує, треба працювати біля неї.
Василина. Обізвався працьовитий!
Іван. Карпо один робить, а ми пороззявляли роти, як каліки, та й кричимо: дайте, не минайте!
Василина. Може, ти каліка, а я ні!
Іван. А що ж ти робиш, чим ти одрізняєшся від мене?
Василина. Я вісім клясів скінчила, а ти що?
Іван, витягується. - Старший писарь корпусного штаба.
Василина. Ха, ха, ха! Великий чин!
Ходить по хаті.
Іван. Діло не в чині, а в начинці! От візьми порося: що воно - свиня, а начини його доброю начинкою, дуже смашна штука! Так і людина... Ти думаєш, як я писарь, то на мене можна пхекати? Помиляєшся! За ці п’ять літ я стілько прочитав добрих книжок, що тобі й не присниться; і горя набрався й дечому навчився такому в суворій школі життя, - чому ніяка школа не навчить.
Василина. Бачу, що ти навчився базікати.
Іван. Слухай, Васочко! Ми все балакаємо з ножа: гостро та вразливо; так не годиться! Давай будемо говорити, як брат з сестрою.
Василина. Говори. (Сіла.)
Іван. Виною всьому наше виховання, і я розумію, що тобі нелегко помиритися з тим станом, з якого вийшла, і куди тебе фортуна тягне силоміць назад.
Василина. Ніхто мене не може присилувати жити на хуторі.
Іван. Не в силі діло! Ти хочеш бути лікарем, - це хороші мрії; а чи можеш ти бути лікарем, про це й не думала! Не кожний художник - художник, не кожний письменник - письменник, не кожний лікарь - лікарь: скрізь нужен талант! Це перше всього. А друге - ти не довчишся, бо це не легко... Тілько марно згаїш час.
Василина. Що ж то, я така дурепа?
Іван. Сама середня людина.
Василина. Для чого ж мене вчили в гімназії?
Іван. Щоб не ходила у тьмі, а у світлі, щоб розумніща була!
Карпо. Щоб була в поміч матері; а вийдеш заміж, щоб була хорошою, доброю жінкою свойому мужеві, освіченою матір'ю своїм дітям.
Василина. Ха, ха, ха! Жінкою! Матір'ю!... Ха, ха, ха! Для цього не треба було кінчати вісім класів. А тепер за кого я піду? Для сусідніх наших козаків - я й багата, і вчена, побояться навіть сватати, та я й сама не піду за неосвіченого гречкосія; для освіченого чоловіка іншої верстви - я бідна і простого роду, такий мене не візьме. А будь я лікарь...
Іван. То сама б женилась?
Василина. Відчепись! Що ви мене заміж віддаєте? Я - не хочу заміж.
Карпо. Ніхто ж тебе не силує заміж, це так говориться, до речі... Ти маєш права вчительки - вчи.
Василина. В селі?... Де, крім противних дітей, ні одної освіченої людини нема? Ні до кого слова сказати, ні з ким душу одвести. Крізь сльози. Ні опери, ні театра!... Плаче. Училась, училась, і на-тобі! Сиди на хуторі, глечики мий! Ох, нещасна я людина, для чого дівчиною родилась? Брати Петро й Михайло будуть жити в городі, серед підходящого громадського життя, а я? Хоч з мосту та в воду!