Тієї ночі тато-лебідь зовсім не заснув. Він усе стояв, не ворушачись, на одній нозі, але сон до нього як не йшов, так і не прийшов. А вранці, коли вся лебедина родина добре поснідала, він покликав Луї, й удвох вони відпливли від решти сімейства.
— Луї! — мовив він. — Я хотів би порозмовляти з тобою наодинці. Тільки ми з тобою — більш нікого не берем — попливемо зараз аж в он той куток озерця, де б нам ніхто не заважав поговорити віч-на-віч.
Для Луї це була справжня несподіванка. Але він кивнув головою на знак згоди й подався слідком за татом, борючи хвилі, що той здіймав. Малий не розумів, чого це таткові заманулося поговорити з ним наодинці, щоб поруч не було його братиків та сестричок.
— Ну ось! — мовив лебідь, коли вони добулися до горішнього кута озерця. — Ось ми з тобою плаваємо, так граційно, пречудова плавучість. Від галасу решти ми віддалилися, навколо так гарно, прекрасний ранок, над озерцем панує тиша — ото тільки чорні дрозди — косики — розспівалися. А яке п’янке повітря!
«Ну чом тато не переходить швидко до діла?» — подумав Луї.
— Це ідеальна місцина для нашої розмови, — далі розводився тато-лебідь. — Є щось таке, що, як мені здається, саме я маю обговорити з тобою, бо це ж зачіпає твоє майбутнє. Ми не станемо заторкувати всі питання пташиного життя-буття, а просто обмежимо нашу розмову однією, але вкрай важливою темою, бо тільки вона одна стоїть на порядку денному цієї нашої такої незвичайної конференції!
«Ну чом, чом тато не перейде зразу до діла?!» — знову подумав Луї, уже добряче рознервувавшись.
— Луї! Мою увагу звернули на ту обставину, — нарешті підійшов до суті справи тато-лебідь, — що ти вкрай рідко говориш. А як по правді, то я й не пригадую, чи коли чув од тебе хоч один звук! Ніколи не чув я, щоб ти чи забалакав, чи крикнув: «Ку-гуу!», чи заверещав — од страху там чи на радощах. Для юного Сурмача, яким ти вродився, це щось украй незвичайне. І це дуже серйозно! Луї, ану ж скажи: «Пі-і!» Я хочу почути! Ну ж бо, давай! Скажи: «Пі-і!»
Бідолашний Луї! Тато вичікувально дивився на нього, тож малюк глибоко вдихнув повітря, а тоді розтулив дзьоба й випустив повітря, сподіваючись, що прозвучить: «Пі-і!» Але ні: не пролунало жодного звуку.
— Спробуй ще, Луї! — підохочував тато-лебідь. — Може, треба зробити більше зусилля.
Луї зробив ще одну спробу. Все намарне. Ані звуку не вийшло з його горлечка. Бідолаха тільки сумно похитав головою.
— Подивись, як я це роблю! — сказав тато-лебідь. На повну висоту шиї підніс він голову та як засурмить: «Ку-гуу!» Всі істоти, що перебували за милі довкола, почули цей суремний гук.
— А зараз ти мені пропищи: «Пі-і!» — звелів тато. — Пропищи, Луї! Гучно й чисто!
Луї іще раз спробував. Ні, не пищиться!
— Ну, то хоч пробулькочи! Ну ж бо! Давай, булькочи! Ось так: булль-булль-булль!
Спробував Луї пробулькотіти. І це в нього не вийшло. Малюкове горлечко не видавало жодного звуку.
— Ну, що ж! — підбив сумні підсумки тато-лебідь. — Видно, немає сенсу тобі тужитись. Мабуть, ти німий!
А Луї, зачувши те страшне слово «німий», мало не заплакав з відчаю. Тато-лебідь помітив, що завдав цим словом Луї болю.
— Ти неправильно зрозумів мене, синку! — лагідно сказав він. — Чи ж відомо тобі, що слово «німий» має аж два значення? Коли б я сказав, що ти «німий, як пень» чи «німа скотинка», то це означало б, ніби я невисокої думки про твій розум. Але я вважаю, що ти, либонь, чи не найрозумніший, чи не найтямущіший і найдотепніший з усіх моїх діток-лебедяток. Слова іноді мають по два значення, і слово німий, як бачиш, теж таке. Того, хто не може бачити, називають сліпим. Хто не чує, того звуть глухим. А того, хто не може розмовляти, називають німим. І це просто означає, що ти нічого не можеш висловити голосом. Розумієш?
Луї кивнув головою. Вдячний татові, що той розтлумачив йому два значення слова «німий», він трохи повеселів. Хоча все одно почувався страшенно нещасним.
— Ти ж не давайся, щоб тобою заволодів неприродний смуток, — повчав малого батько-лебідь, старий коб. — Лебеді мають бути не сумні, а бадьорі, не незграбні, а граційні, не боягузливі, а хоробрі. Затям: світ повен юних особин, що мають усілякі вади-перепони, які їм конче треба подолати. Видно, що ти маєш якийсь дефект мови. Та я певен: із часом ти це подолаєш! Ти, у малому твоєму віці, можеш навіть обернути цю свою неспроможність говорити на невеличку перевагу. Ця твоя вада спонукає тебе стати уважним слухачем. Світ переповнений базіками, але нечасто можна знайти когось такого, хто вміє слухати. І я запевняю тебе, що, слухаючи, ти наберешся більше корисного знання, ніж коли розмовлятимеш.