Ось уже й остання нота відбилася від стін «Ріцу» й на мить завмерла над Міським садом. То було сумне прощання! Для бостонців воно означало остаточний кінець літа. Для Човняра то було прощання з найкращим, який він хоч коли-небудь мав, тижнем його бізнесової кар’єри. Ну, а для Луї то був кінець іще одного розділу його сповненого пригод життя, коли він, сам-один серед широкого світу, намагався заробити досить грошей, аби мати нарешті чисте сумління — своє власне та рідного батька. Тієї ночі Луї спав спокійно, хоч і потерпав трохи за безпеку своєї торбинки-скарбнички. А вранці він вилетів до Філадельфії, аби з’явитися на призначену зустріч з містером Льюкасом — чоловіком, котрий напередодні надіслав йому ту телеграму.
Потрапив Луї до Філадельфії зовсім легко й просто. Майже всяк, хто спробує розшукати Філадельфію, хутко її знайде. Юний лебідь-музикант просто здійнявся у повітря, несучи всі свої набутки на шиї, а коли набрав висоту понад триста метрів, подався понад залізничними коліями, минаючи Провіденс, Нью-Лондон, Нью-Гейвен, Бриджпорт, Стемфорд, Кос-Коб, Гринвіч, Порт-Честер, Рай, Мамаронек, Нью-Рошель, Пелгем, Маунт-Вернон і Бронкс.
Коли ж він загледів Емпайр-Стейт-Білдінґ, то звернув праворуч, перетнув річку Гудзон, і понад залізничними коліями подався до Ньюарка, потім до Трентона, а далі — просто на південь. О пів на п’яту сягнув річки Сулкілл-Рівер. А далі, за річкою, назорив і Філадельфійський зоосад. Пташине озеро здавалося таким привабливим із повітря. На ньому повно було всякого водного птаства, але переважно то були качки й гуси. Луї, щоправда, здалося, що поміж них утересувалося[2] й двоє чи навіть троє лебедів.
Він облетів коло, вибрав відкриту місцину й точно о 16:52 плюхнувся на плесо — приводнився. Його сурма дзенькнула об грифельну дощечку, дощечка стукнулася об медаль за врятоване життя, медаль цокнулась об крейдяного олівця, а вже той олівець обкрутився своєю шворочкою навколо торбинки-скарбнички. Не зайвим буде сказати, що те його приводнення зчинило таки справжній переполох. Місцеві качки й гуси аж ніяк не сподівалися такої надзвичайної події: щоб великий лебідь-сурмач та впав до них просто з неба! Та ще й навантажений стількома особистими набутками!
Але Луї не звернув ані найменшої уваги на інших птахів. Він мав з’явитися вчасно на ділове побачення. Та ось він уздрів чоловіка, що стояв, спираючись на поруччя біля Пташиного будинку. Вбраний той був у пурпуровий костюм, а на голові мав тірольського капелюха. Вираз його обличчя був умудрено-проникливий, от ніби він знав забагато всякої всячини, більшу частину якої взагалі варто б і не знати.
«Ото ж і має бути Ейб-Щасливчик Льюкас!» — подумав Луї і швидко підплив до того місця, де стовбичив пурпуровий чоловік.
— Ку-гуу! — привітався він через сурму.
— Вітаю! — відгукнувся Льюкас. — Ви прибули хвилина в хвилину. Сенсаційне приводнення. Ласкаво прошу до Філадельфійського зоосаду, який кишить рідкісними ссавцями, птахами, рептиліями, земноводними та рибами, включно з акулами, скатами й іншими рибоподібними хребетними. Остерігайтеся диких звірів, бо тут їх повно: змії, зебри, мавпи, слони, леви, тигри, вовки, лисиці, ведмеді, гіпопотами, байбаки, скунси, яструби та сови. Сам я рідко тут буваю — моя робота прив’язує мене до захеканого серця великого цього міста, де я працюю міняйлом. Я перебуваю під великим пресом моєї роботи. Як вам мандрувалося від Бостона?
«Без пригод, — написав Луї на дощечці. — Я вклався у свій час. А що ви скажете про мою роботу?»
— Доречне запитання, — відгукнувся містер Льюкас. — Ваша робота розпочнеться п’ятнадцятого жовтня. Контракт уточнено остаточно. Ваше робоче місце — вельми славний нічний клуб. Це там, за річкою. Місце високої моди й низьких цін, людне перехрестя. Вас викликатимуть, щоб ви з’являлися на очі ясної публіки й ощасливлювали її своєю сурмою — щовечора, крім неділі. Іноді ви зможете виступати із джазовим гуртом: «Лебідь Луї — сурмач». Ваш гонорар дуже добрий. Як подумаю про нього — аж серце звеселиться. Багатство й щастя там, де стрілися лебідь Луї і Щасливчик Льюкас — Велике Серце. Комісія за моє посередництво — лише десять відсотків, чиста дрібничка.
«А як я дістануся до того нічного клубу?» — через дощечку запитав Луї, збагнувши лише половину з того, що набалакав містер Льюкас.
— У таксі, — відповів містер Льюкас. — Будьте біля Північного входу в зоосад — це перехрестя Жірар-авеню й Тридцять четвертої вулиці — о дев’ятій вечора п’ятнадцятого жовтня. І то буде вікопомна вечірка! Там на вашу милу особу чекатиме таксі, яке й відвезе вас до клубу. Водій — мій друг. Він також стогне від своєї роботи.