— Час прийняти нову дозу антибіотиків, золотце? — ласкаво запитала вона, постукуючи по ємності з рідиною у крапельниці.
— Ні, ні! — пробурчала я, намагаючись, щоб вона не почула страждання у голосі. — Нічого не потрібно.
Зараз я не можу дозволити собі заплющити очі.
— Немає необхідності бути хороброю, сонечко. Що менше ти хвилюватимешся, то краще; тобі треба відпочивати.
Вона чекала, але я тільки похитала головою.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Коли будеш готова, натиснеш на кнопку виклику.
Вона суворо глянула на Едварда, ще раз стурбовано подивилася на прилади і вийшла з палати.
Холодні пальці лежать на моєму обличчі, я дивлюся на нього божевільними очима.
— Ш-ш-ш, заспокойся, Белло.
— Не кидай мене, — молила я розбитим голосом.
— Не покину, — пообіцяв він. — А тепер розслабся, поки я не покликав медсестру, щоб тебе приспати.
Та моє серце не могло битися повільніше.
— Белло, — стурбовано погладив він моє обличчя. — Я не збираюся тебе залишати. Я буду поруч, доки потрібен тобі.
— Ти присягаєшся, що не покинеш мене? — прошепотіла я. Принаймні я намагалась контролювати дихання. Ребра гримотіли.
Едвард узяв моє обличчя в долоні, схилився близько-близько. Очі були розширені, серйозні.
— Я присягаюся.
Аромат його дихання заспокоював. Здається, це полегшило біль, з яким дихала я. Едвард не дозволяв мені відвести погляд, тим часом моє тіло повільно розслаблювалося, пищання поверталося до нормального ритму. Його очі були темні, сьогодні їхній колір був ближчим до чорного, ніж до золотавого.
— Краще? — запитав він.
— Так, — обережно відповіла я.
Він похитав головою і пробурмотів щось нерозбірливе. Гадаю, я вловила фразу «надмірна чутливість».
— Навіщо ти сказав це? — прошепотіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ти стомився постійно рятувати мене? Хочеш, щоб я зникла з твого життя?
— Ні, Белло, я не хочу розлучатися з тобою, звичайно ж, ні. Не дурій. Я зовсім не проти рятувати тебе, от тільки справа в тому, що це саме я наражаю тебе на небезпеку… що ти опинилася тут через мене.
— Так, я лежу тут через тебе, — насупилась я. — Завдяки тобі я лежу тут, жива.
— Лежиш ледве жива, — сказав він майже пошепки. — Вся у бинтах, у гіпсі й заледве здатна поворухнутися.
— Я не мала на увазі найсвіжіші події, — сказала я, розсерджуючись. — Мені спали на думку інші — обирай, яку хочеш. Якби не ти, я б зараз догнивала на цвинтарі у Форксі.
Мої слова змусили його здригнутися, та зацькований вираз не зник із очей.
— Втім, не це найгірше, — вів Едвард далі пошепки, ніби не чуючи мене. — Не бачити тебе там на підлозі, скалічену, побиту, — він закашлявся. — Не думати, що я спізнився. Навіть не чути, як ти кричиш від болю, — хоча всі нестерпні спогади переслідуватимуть мене до кінця вічності. Ні, найгірше відчувати… знати, що я не зможу зупинитися. Повірити, що я зараз уб’ю тебе.
— Не вбив же.
— Але міг би. Легко.
Я знала, що повинна залишатися спокійною… але він намагався умовити себе покинути мене, тож паніка забилася у моїх грудях, силкуючись вирватися назовні.
— Пообіцяй мені, — прошепотіла я.
— Що?
— Ти знаєш що, — не на жарт розлютилась я. Він уперто й цілеспрямовано налаштувався на песимістичний результат.
Едвард зауважив переміну у моєму тоні. Примружився.
— Схоже, я не маю сили, щоб триматися подалі від тебе, тому, гадаю, вийде по-твоєму… уб’є це тебе чи ні, — різкувато додав він.
— Добре.
Втім, він так і не пообіцяв, цей факт не пройшов повз мою увагу. Я ледве стримувала паніку; у мене не залишилося сил, щоб контролювати гнів.
— Ти розповів мені, як зупинився… я хочу знати навіщо, — наполегливо поцікавилась я.
— Навіщо що? — насторожено перепитав він.
— Навіщо ти вчинив так? Чому не дозволив отруті поширитися моїм тілом? Зараз я уже стала б такою як ти.
Едвардові очі, здається, перетворилися на дві чорні безодні: я пригадала його бажання, щоб я ніколи не дізналася, як стають вампірами. Напевно, зараз голова Аліси забита тим, що вона дізналася про себе… або вона дуже уважна з думками, які призначалися для Едварда, — вочевидь, досі він і гадки не мав, що вона вже розповіла мені технічний бік перетворення на вурдалака. Він здивувався, оскаженів. Ніздрі розширилися, рот був наче висічений із каменю.
Він не збирався відповідати — ясно як Божий день.
— Я, зі свого боку, чесно готова визнати, що не маю досвіду в царині стосунків, — сказала я. — Та мені видається логічним… чоловік та жінка мають бути рівними… тобто один із них не може постійно прилітати й рятувати другого. Вони повинні рятувати одне одного.