— Ти сам порушував обіцянки, забув? — не розгубилась я.
— Лише одну версію, я не сміятимусь.
— Сміятимешся, — в цьому я не сумнівалася.
Він опустив очі додолу, а потім опалив мене бурштиновим вогнем крізь довгі чорні вії.
— Я прошу тебе, — прошепотів він, нахиляючись до мене.
Я кліпнула, втративши почуття реальності. Чорт забирай, як він це робить?
— Е-е-е… що ти казав…
— Будь ласка, розкажи мені одну найбезневиннішу версію. Як багато почуття у його очах!
— Ну, можливо, тебе вкусив радіоактивний павук? Цікаво, він володіє гіпнозом? Чи я настільки легка здобич?
— Не надто творчий підхід, — іронічно фиркнув Едвард.
— Вибач, що думаю, те й кажу, — наїжачилась я.
— Холодніше не буває, — ще й дражниться воно.
— Ніякого павука?
— Ні.
— Ніякої радіації?
— Абсолютно.
— Промазала, — зітхнула я.
— Криптоніту[5] я теж не боюся, — захихотів Едвард.
— Ти обіцяв не знущатися, пам’ятаєш? Він чесно почав боротися зі сміхом.
— Зрештою я доберуся до істини, — попередила я.
— Краще не треба, — він знову посерйознішав.
— Тому що…
— А що коли я не супергерой? Що коли я негідник? — грайливо посміхнувся він, та очі залишились бездонними проваллями.
— О, — сказала я, раптом звівши докупи всі попередні натяки, — я розумію.
— Розумієш? — вираз його обличчя враз посуворішав, наче він злякався, що випадково бовкнув зайвого.
— Ти небезпечний? — припустила я. Пульс прискорився, я інтуїтивно відчула достовірність здогадки. Едвард справді небезпечний. Він це постійно намагається мені сказати.
Він просто подивився з незрозумілим для мене виразом у очах.
— Але ти не поганий, — прошепотіла я, хитаючи головою. — Ні, я не вірю, що ти — поганий.
— Тут ти помиляєшся, — сказав він майже нечутно. Опустив очі, вкрав мою кришечку і почав крутити її в руках. Я дивилася на нього, думаючи, чому мені не страшно. Він говорив серйозно, жодного сумніву. Я почувалася стривожено, на краю… і більше за все на світі — захоплено. Як завжди так почувалася поруч із ним.
Над столом запанувала тиша. Я не помітила, як ми залишилися в кафетерії майже самі. Я скочила на ноги.
— Ми спізнимося на урок.
— Я сьогодні не піду на біологію, — сказав він, так швидко обертаючи кришечку, що вона перетворилася на нечітку пляму.
— Чому ні?
— Час від часу забивати на уроки корисно для здоров’я, — посміхнувся він, але в очах майнула стурбованість.
— Тоді я пішла, — сказала я. — Я, наприклад, боюся, що мене зловлять.
Едвард знову зосередився на кришечці.
— Гаразд, до зустрічі.
Мене мучили сумніви, просто роздирали. Коли нарешті дзвоник змусив мене щодуху побігти до дверей, я кинула останній погляд на Едварда. Він нерухомо сидів за столом.
Поки я мчала до класу, думки в голові крутилися швидше за кришечку в руках Едварда. Я отримала відповіді на зовсім мало запитань у порівнянні з тим, скільки з’явилося нових.
Принаймні дощ припинився.
Мені пощастило, містера Банера не було, коли я залетіла в клас. Я швидко всілася на місце, розуміючи, що Майк з Анжелою не зводять із мене очей. Майк мав ображений вигляд, Анжела була здивована і вражена.
Тут зайшов містер Банер, закликаючи до тиші. Він намагався втримати в руках кілька маленьких картонних коробок, потім поставив їх на Майкову парту, звелівши пустити по класу.
— Я хочу, щоб усі взяли по одному предмету з кожної коробки, — сказав він, витягуючи із кишені робочого халата пару гумових рукавичок і надягаючи їх. Різкий ляскіт, із яким рукавички охопили зап’ястки, видався мені лиховісним. — Першою ви берете картку-індикатор, — продовжував учитель, беручи білу картку з чотирма квадратиками і показуючи її. — Потім — чотирьохзубчатий аплікатор, — продемонстрував він щось схоже на майже беззубий гребінець. — І нарешті — стерильний мікроланцет, — він витягнув блакитну пластикову упаковку і розірвав її.
Хоча звідси ланцета видно не було, у мене похололо в животі.
— Я підійду до кожного з піпеткою з водою, щоб приготувати ваші картки, тому, будь ласка, не починайте раніше, ніж потрібно, — він почав із Майкового столу, обережно крапнувши по крапельці води у кожен квадратик на картці. — Потім ви повинні обережно проколоти собі палець ланцетом, — він схопив Майкову руку і загнав гострий кінець у подушечку середнього пальця.
О ні. По моєму лобові потекла липка рідина.
— Крапніть по крапельці крові на кожен зубець аплікатора, — продемонстрував містер Банер, стиснувши Майків палець, доки не з’явилася кров.