— Я чудово зможу сама доїхати додому! — стояла я біля машини, закипаючи від злості. Дощ давно перетворився на зливу; оскільки я зовсім забула про каптур, волосся мокрими зміями звивалося по спині.
Едвард опустив вікно (автоматичне, звісно) і перехилився через пасажирське сидіння.
— Белло, сідай у машину.
Я промовчала, про себе вираховуючи шанси добігти до пікапа, перш ніж Каллен наздожене мене. Довелося визнати, вони менші за нуль.
— Я притягну тебе назад, як кошеня, — пригрозив він, розгадавши мій план.
Сідаючи в машину, я намагалася зробити це з якомога меншою втратою гідності. Не те щоб мені вдалося — зовні я скидалася на напівутопленого кота, у черевиках хлюпало.
— Я чудово б доїхала сама, — сухо сказала я.
Едвард не удостоїв мене відповіддю, натомість чаклував із кнопками, вмикаючи тепло і музику. Коли він вирулював зі стоянки, я твердо вирішила мовчати як риба: моє обличчя — гримаса незадоволення, — але тут упізнала музику, і цікавість поховала найкращий із моїх намірів.
— «Clair de Lune»?[6] — здивовано запитала я.
— Ти знаєш Дебюссі? — не очікував він.
— Не те щоб, — зізналась я. — Завдяки мамі в домі лунає багато класичної музики, та я впізнаю лише улюблену.
— Я також люблю цю сюїту.
Його погляд потонув у стіні дощу — замислений, далекий.
Я слухала музику, зручно вмостившись у світло-сірому шкіряному сидінні. Неможливо було залишатися байдужою, слухаючи знайому заспокійливу мелодію. Через дощ за шибкою авта не видно було нічого, крім сіро-зелених плям. Я зрозуміла, що ми мчимо дуже швидко, хоча машина рухалася так рівно і гарно, що швидкість не відчувалася. Лише місто, що пролітало за вікнами, вказувало на це.
— А яка твоя мама? — запитав раптом Едвард. Я повернулася до нього. Він зацікавлено дивився на мене.
— Дуже схожа на мене, але вродливіша, — відповіла я. Легкий порух брів.
— Я успадкувала багато від Чарлі. Мама більш товариська і сміливіша за мене. Вона безвідповідальна і трішки ексцентрична; ти ніколи не знаєш, чим закінчаться її експерименти на кухні. Вона — моя найкраща подруга.
Я замовкла. Важко говорити про маму, стає занадто сумно на серці.
— Скільки тобі років, Белло? — не знаю чому, але в його голосі почулося розчарування. Він зупинив машину, я побачила, що ми стоїмо біля будинку Чарлі. Злива була настільки сильною, що я заледве розрізняла нечіткі обриси будівлі. Здавалося, «вольво» опинився на дні річки.
— Сімнадцять, — злегка збентежилась я.
— А по тобі не скажеш, — зауважив Едвард докірливо. Я розсміялася.
— Що трапилось? — поцікавився він.
— Мама завжди каже, що я народилася тридцятип’ятирічною і з кожним роком старію за два, — я посміхнулася, потім зітхнула. — Хтось мусить бути дорослим… — на хвильку я замовкла. — Ти сам не дуже схожий на типового школяра, — додала я.
Він скривився і змінив тему.
— Чому твоя мама вийшла за Філа?
Я неабияк здивувалася, що він запам’ятав ім’я вітчима; я згадала його раз мимохідь, майже два місяці тому. Мені знадобилася пара секунд, щоб сформулювати відповідь.
— Мама… вона насправді молодша за свій вік. Думаю, завдяки Філу вона почувається ще молодшою. В будь-якому разі вона його любить до нестями.
Я похитала головою. Не можу зрозуміти цю пристрасть.
— Ти схвалюєш її вчинок? — запитав він.
— А це має значення? — відповіла я запитанням на запитання. — Я бажаю їй щастя. Він — той, кого вона хоче бачити поруч.
— Дуже благородно. Гм, цікаво… — замислено почав був Едвард.
— Що?
— Чи виявила б вона таку шляхетність щодо тебе, як гадаєш? Незважаючи на те, кого б ти вибрала? — зненацька додав він із притиском, намагаючись перехопити мій погляд.
— Д-думаю, так, — затнулась я. — Але вона — мати врешті-решт. Це трохи міняє справу.
— Отже, страшка вона не прийме, — підсумував він. Я вишкірилася у відповідь.
— А кого ти вважаєш страшком? Обличчя, вкрите пірсингом, і тіло в татуюваннях?
— Таке визначення має право на існування.
— Яке тоді твоє? Він проігнорував запитання і поставив своє.
— Ти не думаєш, що страшним можу бути я? — він звів брову, тінь усмішки освітила обличчя.
Я на хвильку замислилася, міркуючи, що саме він хоче почути — правду чи брехню, і нарешті зупинилася на правді.
— Ну, я думаю, ти можеш бути страшним, коли тобі цього хочеться.
— А зараз ти боїшся мене? — усмішка розтанула, божественне обличчя стало серйозним.
— Ні, — швидко випалила я. Вуста знову прикрасила посмішка.
6
«Місячне сяйво» (фр.) — третя частина «Бергамаської сюїти» Клода Дебюссі, французького композитора і піаніста, основоположника музичного імпресіонізму.