— Я не хочу їсти, чесно, — повторила я, пильно вивчаючи його обличчя. Згорнена книга, нічого не прочитаєш.
— Не сміши мене.
Він підійшов до дверей ресторану і відчинив їх із впертим виглядом. Звичайно, подальша дискусія не мала сенсу. Зітхнувши, я зайшла всередину.
Ресторан був напівпорожнім — зараз у Порт-Анджелесі не сезон. Власниця виявилася дамою; я зауважила, як вона оцінювально поглянула на Едварда, привітавши його тепліше, ніж звичайного відвідувача. Я здивовано відмітила про себе, що це мене зачепило. Вона сантиметрів на десять вища за мене, фарбована блондинка.
— Нам потрібен столик на двох, — Едвардів голос звучав спокусливо — байдуже, хотів він цього чи ні. Я побачила, як вона стрельнула на мене очима, одразу відвівши погляд, задоволена моєю пересічністю і тим, як дбайливо Едвард зберігає між нами дистанцію. Вона провела нас до розрахованого на чотирьох великого столика в центрі зали, де сиділо найбільше людей. Я збиралася сідати, але Едвард похитав головою.
— Можливо, ви запропонуєте нам щось затишніше? — тихо попросив він. Я не впевнена, схоже, він непомітно дав господиці на чай. Раніше я хіба що в старих фільмах бачила, як хтось відмовляється від столика.
— Певна річ, — вона, здається, здивувалася не менше, але повернулася і повела нас повз перегородку до маленького кільця із кабінок. Всі були вільні. — Як вам тут?
— Ідеально, — спалах білосніжної усмішки моментально спантеличив жінку.
— Е-е-е, — похитала вона головою, кліпаючи очима. — Офіціант зараз підійде, — і невпевненим кроком залишила нас.
— Ти не повинен так чинити з людьми, — розкритикувала я його. — Це нечесно.
— Чинити як?
— Засліплювати їх. Вона, напевно, зараз на кухні хапає ротом повітря, як риба на березі.
Здається, Едвард зніяковів.
— Слухай, ось не треба, — сказала я, відчувши сумнів. — Не може бути, щоб ти не знав, який вплив маєш на людей.
Він схилив голову набік, ув очах промайнула зацікавленість.
— Я засліплюю людей?
— А ти цього не помічаєш? Думаєш, усім так просто вдається отримати бажане?
Він проігнорував останнє запитання.
— І тебе я засліплюю?
— Постійно, — зізналась я. Тут з’явилася офіціантка з заінтригованим виразом обличчя.
Безперечно, власниця встигла попрацювати язиком, та дівчина явно не розчарувалася. Вона закинула пасмо короткого чорного волосся за вухо і напрочуд привітно всміхнулася.
— Доброго вечора. Мене звати Амбер, я сьогодні обслуговуватиму вас. Що волієте випити? — важко було не помітити, що вона звертається виключно до нього.
Едвард поглянув на мене.
— Я візьму колу? — це прозвучало як запитання.
— Дві коли, — сказав він.
— Я принесу ваше замовлення за мить, — запевнила дівчина з непотрібною усмішкою, якої Едвард усе одно не помітив. Він не зводив очей із мене.
— Що? — спитала я, коли вона пішла. Він пильно дивився на мене.
— Як почуваєшся?
— Нормально, — відповіла я, здивована його серйозністю.
— У тебе не паморочиться в голові, тебе не морозить, не нудить…?
— А повинно?
Мій спантеличений тон його розсмішив.
— Власне, я чекаю, коли в тебе настане стадія шоку, — на обличчі з’явилася знайома, неперевершена, небезпечна посмішка.
— Гадаю, чекати не варто, — сказала я, коли змогла дихати. — Останнім часом я добре навчилася справлятися із шоковими ситуаціями.
— Все одно, буде краще, коли ти заправишся їжею і цукром. Якраз до слова підійшла офіціантка з напоями та кошиком із грассині.[11] Ставлячи їх на стіл, вона розвернулася до мене спиною.
— Ви вже вирішили, що замовлятимете? — запитала вона у Едварда.
— Белло? — перепитав він. Вона неохоче повернулася до мене. Я назвала перше, що потрапило на очі в меню.
— М-м-м, я буду равіолі[12] з грибами.
— А ви? — розцвіла вона в усмішці, повертаючись до нього.
— Я нічого не замовлятиму. Хто б сумнівався!
— Покличете мене, якщо передумаєте… — ніжна посмішка не сходила з вуст, та оскільки він не звернув на неї уваги, дівчина розчаровано попленталася геть.
— Пий! — наказав мені Едвард.
Я покірно потроху потягла колу, потім випила більше, здивовано усвідомивши, наскільки хочеться пити. Я помітила, що склянка моя спорожніла, лише коли він посунув мені свою.