Це була справжня форма КДБ.
З валізи.
Від абсолютно незнайомої людини в глухому провулку, поза второваною стежкою посеред Москви, оточеної окопами холодної війни.
Не питайте мене чому, але коли цей чоловік пошепки запропонував мені піти в цей темний глухий кут, щоб подивитися на те, що явно було незаконним товаром, з якоїсь причини, невідомої моєму здоровому розуму, я це зробив. Він притиснувся до стіни, відкрив свою валізу і сказав: "Ось, форма КДБ. Добра".
Я знав, що це гра з вогнем. Володіння предметами КДБ чи уніформою вважалося дуже серйозним злочином.
Я все це знав.
Проте це була справді шикарна форма.
Шикарна.
Спочатку я припустив, що це підробка, і сказав йому про це. Він не хотів слухати.
- Ні, справді, це КДБ. Форма мого брата. Е ще і кашкет.
- Але звідки мені знати, що вона справжня?
- Це була форма мого брата. Він був у КДБ, а потім ... він ... е-е... пішов звідти.
- Ну добре. І як, у біса, я маю притягти її до свого готельного номера?
- Знімаєте пальто, одягаєте знизу форму КДБ, надягаєте зверху пальто, а кашкет кладете у сумку – ніхто не дізнається.
- Скільки?
- П'ять доларів.
- Домовилися.
Я зняв своє пальто з серіалу "Даллас", крадькома перевдягнувся в довгу шинель КДБ і, силкуючись пальцями застібнути ґудзики на морозі, одягнув власне пальто зверху. Виглядаючи як дирижабль, я почав іти назад, до головної дороги.
- Містер Вейкман ...
Це був той самий хлопець, тіпався за мною.
- Що?
- Бажаєте купити адміральський кітель?
Шикарно. Я не міг втримався.
Він знову відкрив свою валізу.
- Чудово, дуже гарно. Як я пересвідчусь, що він справжній?
- Чесне слово, справжній, справжній адміральський кітель. Це був мій інший брат. Він був адміралом, а потім ... е-е... вже не був.
- У вас багато членів сім’ї в армії, чи не так?
- Е-е, так, ну, е-е, були.
- Так, а як ви пропонуєте мені доставити це в готель?
- Легко. Ви знімаєте пальто, надягаєте адміральський кітель поверх КДБ-шної шинелі іншого мого брата, а потім надягаєте своє пальто зверху.
Принаймні мені не було холодно.
Він дістав цей адміральський мундир зі своєї валізи, і він справді був прекрасний, сяючи цими чудовими блискучими ґудзиками та значками. Кожна кістка в моєму тілі говорила мені, що я роблю щось незаконне, але це, звичайно, була чудова форма.
- Скільки?
- Вісім доларів.
- По руках.
Коли я знову переодягнувся, то, в порівнянні зі мною Паваротті був схожий на Твіґґі[3]. Я ледве міг пройти провулком, щоб мене не повело убік. Я думав, Все це абсолютно абсурдно. Я повернувся до готелю, і охоронець на дверях просто голосно розсміявся, побачивши мене. Я сунув йому долар, і йому було байдуже. Він просто продовжував реготати, поки ця багатошарова російська лялька з русявим волоссям заввишки шість футів з гаком перевалювала крізь фойє.
Спітнівши й задихавшись, я повернувся до свого номеру й скинув усі ці шари, а потім акуратно поклав дві форми на ліжко, поруч із ляльками й футболками, які я теж купив. Ні, форма і справді була дуже чудова. Однак страхітливі видіння десятиліть каторжних робіт в сибірському таборі викликали у мене серйозні сумніви щодо мудрості спроби незаконно вивезти ці речі з країни. Мені пощастило, що мене не спіймали в них на вулиці, і я просто дуже хотів повернутися додому. Отже, незважаючи на абсолютну логіку мого розумного рішення про покупку, я з важким серцем вирішив форму залишити.
У цей момент задзвонив телефон. Це був хтось із телекомпанії; у них все ще були наші паспорти, які потребували виїзних віз. Чортових віз. Ми з візами ніколи не дуже добре ладнали, але я розповім вам про це пізніше. Як тільки я почув голос цього типа, я подумав: "Будь ласка, нехай не буде проблем із візами".
- Містер Вейкман, вибачте, але виникла проблема з візами.
Шикарно.
- Але мене запевнили, що візи будуть готові до ранкового рейсу Аерофлоту назад додому.
Я поклав слухавку і зібрався піти поїсти, але, з наростаючим рівнем власної тривоги, я повернувся до свого ліжка й обережно поклав форму у свою валізу. Тоді, на випадок, якщо покоївка — чи хтось інший — зайде до моєї кімнати, поки мене не буде, я замкнув валізу й сховав її під ліжком. Найкраще грати безпечно.
Наступного ранку в готелі не було й сліду паспортів. Я зателефонував до телекомпанії, і мене запевнили, що візи чекатимуть мене в аеропорту. Наразі я був у правильному стані — усе, що я хотів зробити, це повернутися додому, я міг думати лише про свій паспорт, виїзну візу та те, як я відчайдушно не хотів пропустити свій рейс. До аеропорту я вирушив, коли було кілька годин до вильоту. У ті часи російські аеропорти були схожі на залізничний вокзал 1920-х років, а квиткові каси були лише маленькими дерев’яними дірками в стіні з блідими анемічними обличчями за ними. Дуже мало росіян літало, тому ці старі будівлі часто були вуликом для жителів Заходу. Я пояснив свою ситуацію і те, що мене запевнили, що паспорти та візи чекатимуть на нас вчасно до вильоту нашого рейсу.
3
Ну, Паваротті всі бачили і чули – великий товстун. Ну а Твіґґі й міні – це два явища, які вели перед у моді шістдесятих. Британка мала зріст 169 сантиметрів і важила трохи більше 40 кілограмів, тому короткі спідниці на ній мали зухвалий і водночас невинний вигляд.