— О, у нас новий лікар, — обізвався найближчий до мене дядько і заворушив забинтованою ногою на витяжці.
Другий хворий — чоловік з гострим лицем, зодягнутий в смугасту піжаму, дивився на мене чомусь насмішкувато. Я привітався, глянув на третього, Ігоря Зеленяка. Це був чорнявий хлопець, до підборіддя вкритий простирадлом, поверх якого лежали його великі, засмаглі, мускулисті руки. В його погляді відчувався тамований біль, і я вирішив не зловживати розпитуванням.
— Раз лікар, значить, почнемо медогляд, — сказав, беручи стілець.
— Чогось ти, дохтуре, без тієї чмихавки, що міряє тиск, і без наших історій, — засумнівався гостролиций.
— Будемо знайомі, — сказав Зеленяку. — Я інспектор карного розшуку капітан Загайгора. Як ви себе почуваєте?
— Та вже краще, — зітхнув він.
— Ви не хвилюйтесь. Розкажіть, що з вами трапилося.
Зеленяк ходив на роботу у другу зміну, тобто з 16-ї години. Того дня з'явився трохи раніше отримати платню. Відпрацював свою зміну і пішов додому. Жив Зеленяк недалеко від заводу. Його постійний попутник Коваленко був у відпустці, тому йшов сам. Коло своєї вулиці він побачив якогось хлопця і подумав, що це хтось із заводчан поспішає на третю зміну. Як порівнялися, той попросив припалити, і, поки Ігор порпався в кишені, хлопець швидко оглянувся, потім…
А що сталося потім — Зеленяк не пам'ятав. Коли підвівся, то перше, що відчув, — біль у потилиці й підборідді. Поволі добрів до свого будинку, нишком відчинив двері, щоб не розбудити матір. У ванні підставив голову під холодний струмінь води. Полегшало. А гроші? — раптом згадав. Встромив руку до кишені — 167 карбованців не було. І лише тоді зрозумів: його пограбовано. Нічого не сказав домашнім проти ночі. А вранці, за армійською звичкою, різко схопився на ноги й знепритомнів…
— Який з себе той хлопець? Ви б його впізнали?
— Хлопець як хлопець, мого зросту. Я не придивлявся до нього.
— Ну хоч щось ви запам'ятали?
Зеленяк замислився.
— Голос… У нього трохи хрипкуватий голос, мов у простудженого. І ще годинник з браслетом.
— На якій вулиці це трапилося?
— Дунаєва.
— Хрипливий стояв впритул до вас?
— За півметра.
— І ви, коли діставали сірники, не дивилися на нього?
— Ні.
Що ж, правильно: людина, яка не відчуває небезпеки, не стежить за співрозмовником чи випадковим перехожим. Цим і скористався Хрипливий. Але ж який майстерний удар! І на щелепі — ні подряпини, ні синця. Чим же він його?..
Я не збирався йти на місце події, де, безперечно, не залишилося ніяких слідів. Міркував над іншим. Якщо злочин вчинено уперше і відсутні найдрібніші зачіпки, то розшукати злочинця майже неможливо, аж поки він знову не виявить себе, не припуститься помилки або знайдуться свідки, прямі чи побічні докази. Існували й щасливі випадковості, але чекати на них — це свідомо сприяти злочину.
— Видужуй, Ігоре, — побажав Зеленяку й вийшов.
Мені подобався наш будинок зі стрілчатими вікнами, змурований з жовтого черепашника, з аркою, за якою було просторе подвір'я, вимощене бруківкою. Піддашки над під'їздами трималися на чавунних кронштейнах, де в мереживі металу жили птахи і русалки, звисали чорні грона винограду. Дім збудовано давно, і тоді ж посаджені каштани, що напнули над двором зелене шатро, сповнене прохолоди.
Я піднявся на другий поверх до кабінету Скорича. Постукав. За дверима, оббитими чорним дерматином, було тихо. Відчинив їх і увійшов. Дмитро Юхимович, присадкуватий чоловік років п'ятдесяти, в білій нейлоновій сорочці й темно-синіх штанях, дивився у вікно. У будинку напроти жінка на балконі поливала квіти. Я згадав: місяць тому Скорич поховав дружину. Напевно, вона теж любила квіти і тримала їх на балконі.
Не насмілювався заговорити, стояв коло дверей.
— Сідайте, капітане, — звернувся до мене Скорич.
Я сів. Дмитро Юхимович дістав хустинку й витер нею обличчя, потім круглу, голену голову. Непоспіхом підійшов до столу, всівся на стілець і відсутнім поглядом втупився у папери на столі — збирався з думками..
— Розповідайте, Арсене Федоровичу, — попросив.
Я переказав свідчення Зеленяка.
— Чому він не заявив у міліцію?
— Не був упевнений, що знайдемо грабіжника.
— Н-да… — Скорич завченим рухом, ніби у нього буйна чуприна, провів долонею по лискучій голові. — Пограбування громадян у нас рідкісне явище, але важкий це злочин, і його ми повинні розкрити. Значить, хрипливий голос… А це ниточка. Ви як вважаєте?
— Звичайно, якщо Хрипливий у нас на замітці.
— Я такого не пам'ятаю. Часом не вперше?