— Скажіть, — рішуче кивнув.
— Загинув два роки тому, — зловтішно кинула.
Знову вскочив у халепу. Втім, Шулешко не схлипнула, не приклала хусточки до очей. Вони сухі, єхидні і недобрі. Часом не брала мене на глузи?
— Вибачте, товаришко…
— Раїса Гаврилівна, — квапливо підказала, заклавши ногу на ногу, безсоромно демонструючи засмаглі тугі стегна.
Мимоволі втупився у страхітливу маску на стіні, що нестримно реготала. Ну й Раїса Гаврилівна! Вона явно потішалася наді мною. Знайшла розвагу від нудьги. Очевидно, вважала, що я пришелепкуватий, і вдавала з себе спокусницю. Відомий тип жінок. Хай забавляється. Я теж не ликом шитий. Але невже з нудьги? Спочатку вона справила враження серйозної жінки. Для чого ця комедія? Приспати мою пильність? І, щоб поставити її на місце, зненацька запитав:
— Сьомого липня до вас ніхто не заходив?
У неї з ноги впала пантофля, і Шулешко заворуши пальцями з фарбованими нігтями.
— Нікого. Я самотня жінка, — жалісливо сказала.
— І хлопчика теж не було?
— Ні. Сусіди мене не люблять, заздрять, — зітхнула, не полишаючи ролі звабниці.
Я дістав з кишені Русланову фотокартку, подав їй. Розглядала спохмурнівши.
— Славна дитина.
— Ви його знаєте?
— Вперше бачу. Що з ним трапилось?
— Десь зник, з сьомого липня.
— Яке горе для матері! — щиро зітхнула. — Чому ви думаєте, що він у мене?
— Руслан ходив цією вулицею на тренування, — відповів, уникаючи докладної розповіді. — Я опитую всіх мешканців.
— Ох і робота у вас!.. — Шулешко звелася, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Вона провела мене в передпокій. Зачинила двері, і я був упевнений — стояла під ними й дивилась у вічко. Нехай, їй же не відомо, кого я відвідував ще. Тому спокійно спустився сходами надвір. Як не хотілося визнавати поразки! А я таки її зазнав. Моє передбачення справдилося: ні до чого Русланові шоста квартира, де ні товариша, ні родичів. Щось добряче наплутав Віталик. Очевидно, зопалу не роздивився номер будинку і квартири. До того ж він в окулярах. Доведеться ще раз пройтися з ним вулицею Свердлова — може, згадає. Розповідь його, звичайно, не вигадка.
А Шулешко… Приваблива жінка і не самотня. Бо не буде вона два роки тримати на видноті чоловікові туфлі.
Вечоріло. Минув ще один день розшуку. У підсумку негусто, а все ж дещо здобув. І коли просіяти ту інформацію, залишиться кілька фактів, вартих уваги. Згадав: зранку не дзвонив Скоричу. Може, у нього були якісь новини? Якраз вільна будка телефону-автомата біля магазину,
— Слухаю, — почув стомлений голос майора.
— Це Загайгора.
— Добре, що обізвалися. Задам вам на ніч загадку.
— Яку?
— Це жарт, Арсене Федоровичу. А коли серйозно, то… — витримав паузу Скорич. — Мені о п'ятій дзвонила Табурчак. Їй ніби телефонував Руслан. — Ви мене чуєте? — стурбовано запитав майор.
— Чую-чую. І що він сказав?
— Мовчав. Посопів у трубку й поклав.
— Як же вона впізнала його?
— Материнське передчуття.
— І ви у нього вірите?
— Іноді. Завтра поговоримо, капітане. Відпочивайте.
Не загадку мені задав майор, а справжню головоломку.
Про відпочинок не могло бути й мови. Хвилин п'ять стояв у будці, доки не постукала по склу монетою дівчина, аж тоді вийшов і подався на зупинку трамвая.
Навіщо ж він дзвонив? Сповістити, що живий-здоровий? Але хіба від того полегшало матері, коли нічого не сказав? Звичайно, Табурчак допитувалася, чи то Руслан, і тим виказала, що його не знайшли. Тоді кому хотілося знати? Незрозуміло. Суцільні загадки. Ні логіки, ні зв'язку — тільки мішанина фактів, здогадів, — припущень. А може, жорстока гра? Вороги ж бувають у кожної людини.
Ніби потрапив у зачароване коло. Було відчуття, що хтось вдало водив мене за ніс, ще й кепкував з фахової безпорадності. Та я не вважав себе переможеним, бо ще не використав усі можливості розшуку.
Не зогледівся, як під'їхав до гуртожитку. Вже споночіло, і затишними вогнями засвітилися вікна.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Я підійшов до мармурових левів, які вільно розляглися на невисоких п'єдесталах. У одного з пащі стирчала цигарка, і цар звірів мав хвацький вигляд загулялого джиґуна. Щиглем вибив її. Поспішав у відділ, щоб швидше побачитись із Скоричем. Він приходив раніше за мене. Свої висновки і міркування я ніби забув, тобто хотів забути хоч на певний час.
Незважаючи на удавану байдужість, мене підточувало постійне невдоволення, бо й досі не вибудував чіткої версії у справі Руслана. З Хрипливим трохи прояснилося. А коли ще побачу тренера з боксу Нагорняка, то, може, знатиму й прізвище грабіжника.