А взагалі, не варто мені прибіднюватись, звинувачувати себе у повільному посуванні розслідування. Воно йшло, як йому й належало від обставин і набутих фактів. Просто за три роки роботи в карному розшуку мені вперше дісталася справа із зникненням дитини. Тому, напевне, через це щоразу вибивався з усталеного ритму пошуку.
Увійшов у прохолоду приміщення. Черговий по відділу, з посірілим од неспання обличчям, кинув мені через бар'єр:
— Рано, капітане, до праці, — і позіхнув.
— Майор Скорич уже є?
— Йому теж мулька постіль, — насмішкувато сказав.
Зайшов до свого кабінету, розчинив вікно. Сів за стіл і дістав заяву Табурчак. З версією не клеїлось. Не бачив я підстав для наглої смерті Руслана. Нещасний випадок теж відпадав — тоді б хлопчина потрапив до лікарні. А може, справді переховувався у Шулешко? Ну, досить. Я знову починав товкти воду в ступі. Віталик точно покаже, з якої квартири вийшов Руслан, і відпадуть усі сумніви. Рипнули двері, і зайшов майор. Хотів встати…
— Сидіть, сидіть, — Дмитро Юхимович привітався зі мною за руку, опустився на стілець біля столу, кинув уважний погляд на заяву. — Розробляєте версії?
— Думаю, — і знітився, бо версії не було.
— Як учора працювалося? Чи близько фініш? — з лукавинкою запитав.
Я розповів про дзвінок дільничного інспектора Загати і зустріч із Чмихом, потім про відвідини водної станції, переказав розмову з тренером Радутним, столяром Микичуром, товаришем Руслана Віталиком, шофером автобуса Луциком, сторожем дач Дмитруком і Шулешко. Не забув і про дивну поведінку базарувальниці.
Скорич уважно слухав чи… дрімав, бо мав звичку дивитися собі на руки, і тоді його довгі русяві вії прикривали очі й складалося враження, ніби він куняв. Коли я замовк, він ще кілька хвилин сидів, потім глянув на мене усміхненими очима.
— Ого, скільки за вчорашній день! — захоплено вигукнув. — Темп ви взяли спринтерський.
Мені стало незручно від його похвали. Я втупився у заяву Табурчак і, не приховуючи невдоволення, буркнув:
— Все другорядне, Дмитре Юхимовичу, бракує головного.
— Вибачте за прописну істину, але у розшуку, Арсене Федоровичу, спочатку завжди бракує головного. А потім виявляється головним те, на що спочатку не звертали уваги. Хіба не так?
— Так, — погодився. — Але ці справи зовсім інші, особливо зникнення Руслана.
— Хм, інші… — майор посміхнувся. — Врешті, розслідування покаже. От щодо Хрипливого. У нас є Луцик. Він може впізнати того пізнього пасажира,
— Авжеж, і в педінституті працює тренер з боксу Нагорняк, ветеран спорту, — додав я.
— З ним обов'язково поговоріть, — зазначив майор. — А коли з їхньою допомогою не знайдемо грабіжника, організуємо перевірку дач. Звичайно, клопітно й довго, але метод випробуваний, — майор забарабанив пальцями по столі й продовжив: — Мене турбує доля Руслана. Дуже турбує, Арсене Федоровичу. Яка ваша версія?
— Нема її, — признався з гіркотою.
— Нема… — повторив Скорич. — Значить, до Шулешко він не заходив?
— Вона заперечує.
— Ясно. Руслан був схвильований, а Радутний нічого не помітив… Забув кепочку… А що являє собою Шулешко?
— Симпатична молода жінка, бездітна. Каже, чоловік загинув. Не допитувався, за яких обставин.
— Пришлю до вас Загату, розпитаєте про неї, — сказав майор. — Яке враження від Радутного?
— Переживає. Користується повагою і любов'ю своїх вихованців. Серйозний чоловік і добрий фахівець: призначили тренером збірної республіки, а там, дивись, і Союзу. А це — міжнародні змагання, поїздки за кордон, — повторив те, що мені казав Микичур.
— Так, перспектива у нього чудова, — сумно сказав Скорич. — А зникнення Руслана негативно не позначиться на ній?
— Ні, — я стенув плечима. — Він же ні в чому не винен. Невже Руслан загинув? — із сумнівом запитав.
— Можливо, — ухильно відповів майор, уникаючи мого погляду.
— А його дзвінок, про який ви?..
— Не ловіть мене на слові. Я ж не дзвонив, і я не мати його, — стримано сказав Скорич. Як ви — впораєтеся з двома справами?
— Якщо я їх почав, то я й закінчу, — ображено відповів.
— Дарма, Арсене Федоровичу, — присоромив мене. — Я вірю, закінчите. Але розшук школяра ускладнюється. — Майор замовк, замислився, а потім запитав — На водній станції нічого не сталося за цей час? Якась подія, чутки…
— Нічого. Тренуються. Проте… недавно хтось вкрав якір.
— Коли?
— Микичур помітив пропажу восьмого. Якір із швертбота, на якому плавали Радутний з Русланом.