— Якір… якір… — повторив Скорич. — Які у вас плани на майбутнє?
— Глибше поцікавитись сім'єю Табурчаків, Шулешко і базарувальницею, поговорити з начальником Табурчака.
— Гаразд, — майор знову опустив повіки й ніби задрімав.
Щось непокоїло Скорича, і через те він ніяк не міг зосередити увагу на моїх повідомленнях, питав невлад, без послідовності. Мені передалася його тривога. Можливо, відбудуться якісь події? Звідки їх чекати? Хто мені приготував сюрприз! Хрипливий чи Руслан? Напевне, обоє, бо досі розслідування текло спокійно, без втручання підозрюваних, що рідко траплялося. А може, їх нема, підозрюваних, чи з ними я не зіткнувся під час пошуку, не налякав, і вони, причаївшись, чекали, що все минеться.
Але які підозрювані? Хрипливого те не стосувалося. З ним все зрозуміло. От із Русланом… Зловив себе на думці, що теж вважаю його загиблим. Невже через майора? Але висловився він якось… непевно, не переконливо. Втім, на яких фактах грунтувалося його переконання? Цього я не знав.
Майор встав із стільця.
— З'явиться Загата — пришлю до вас, — сказав і залишив кабінет.
Той дзвінок і мовчання… Вони ще дужче заплутували розшук. Спробуй побудувати струнку версію! Почав міряти кроками кабінет, зупинився біля вікна й дивився на будинок навпроти, щоб хоч трохи відволіктися. Он жінка вибирала пожухлі листочки й поливала квіти, що по напнутих дротинах обснували весь балкон. Крізь листя помітив, що вона одягнута лише в червоний купальний костюм. Відступив від вікна, а то подумає — підглядаю.
У двері постукали.
— Заходьте!
Зайшов дільничний інспектор Загата.
— Сідайте, лейтенанте..
— Дозвольте води?..
Наточив із сифона, спрагло випив склянку, другу, задоволено крекнув і аж тоді сів.
— Що ви скажете про Шулешко Раїсу Гаврилівну? Живе по вулиці Свердлова, 108, квартира 6.
— Шулешко… — Загата потер лоб долонею. — Шулешко… Вона білява, волосся фарбоване, гарна жіночка?
— Еге.
— Працює продавцем в універмазі на вулиці Радянській у секції трикотажу, незаміжня, чоловік загинув десь у рейсі, плавав на судні, залишив «Волгу». Оце і все. Да, бездітна, — випалив інспектор одним духом.
— З кимось зустрічається?
— Важко точно відповісти. Напевне, бо ж молода, видна з себе. Скарг на неї від сусідів не було.
— Значить, живе тихо, скромно?
— Хто зна… Трапляється, тиха вода — греблю рве. — Живе в достатку. Що вас конкретно цікавить?
— Коло її знайомих.
— Дізнаюсь.
Я знову сам. Дільничний інспектор подасть звістку через день-два. І чи допоможе вона розшуку? Може, Шулешко легковажна особа, і тільки. Нахил до того у неї був. Але ж не сидіти мені й чекати манни небесної чи даних, які принесе сорока на хвості.
Хтось безуспішно намагався увійти до кабінету: смикав двері до себе, коли вони відчинялись усередину. Я подумав, що відвідувач або неуважний, або схвильований. Взявся за ручку й потягнув до себе. Двері не піддалися, наче мене замкнули. Я дужче шарпнув, і двері відхилились, утворивши шпарку. Відвідувач помітив мене і раптово відпустив ручку — я ледве не впав. На порозі стояв вищий за мене на півголови літній чоловік, розпатланий і розхристаний, ошелешено кліпав банькатими очима, важко дихаючи недавно випитим пивом.
— Ви чого псуєте державне майно? — жартома сказав йому. — Двері не залізні. Якщо кожний…
— Я… я… до Загайгори, — засапано вимовив він.
— Я Загайгора.
Відвідувач зміряв мене з ніг до голови злим поглядом і втупився в обличчя.
— Де мій син? Де? Чому досі не знайшли? Вже четвертий день!..
Я аж розгубився, так він мене приголомшив своєю люттю. Але за мить оговтався, ступив до нього.
— Ваше прізвище?
Од несподіваної відсічі він затнувся і стояв з роззявленим ротом, витрішкуватий і розкублений, наче великий півень. Я вже здогадався, хто це, і з цікавістю розглядав відвідувача — каштановочубого, кремезного чолов'ягу.
— Ваше прізвище? — повторив запитання.
— Табурчак Вадим Іванович. Я сьогодні приїхав з відрядження, — вже нормально відповів.
— От що, Вадиме Івановичу, сідайте і візьміть себе в руки. Ваша дружина має більше витримки, — кинув йому докір.
Табурчак похмуро зиркнув на мене зеленими очима і стримано сказав:
— Невже за чотири дні не можна розшукати сина?
— Де?
— У місті. І вам краще знати де.
— Ви помиляєтесь. Ми не провидці, — не образився на нього, а навпаки: співчував горю, через яке він втратив контроль над собою. — Ви нам теж повинні допомогти.