Ще треба подзвонити у відділ кадрів машинобудівного заводу і взнати прізвище начальника відділу матеріально-технічного постачання, де працював Табурчак.
Поспішав до педінституту на зустріч із Нагорняком, тренером з боксу. Головне — не втрачати надії. А вона була, бо вже висвітлювались взаємини між Табурчаками і навколо Хрипливого звужувалось коло. Бракувало лише кількох показань. Коноплич теж обіцяв подзвонити під вечір.
Я вже почав схилятися до думки, що Руслан загинув, та легко її позбувся, як тільки побачив Табурчакові туфлі. А коли ще підтвердиться, що він з Києва не вчора, то висновок напрошувався один: жив у ці дні Табурчак у Шулешко, і син якось дізнався, забіг до неї, щоб переконатися. Може, мав гостру розмову з батьком, а він тепер намагався все те приховати, не викрити себе перед дружиною. А Руслан, приголомшений зрадою, вирішив піти з дому. Ні, Скорич відхилив таку версію, і мені вона теж не здавалася достовірною з психологічного боку.
А чи не зустрів батько сина після тренування і кудись заманив, щоб той не розповів матері? Дурниця. Тоді де Руслан і чому не прийшов додому? Я знову повернувся до своїх попередніх запитань.
Вулиця Герцена круто повертала, ніби впиралася в триповерховий будинок з колонами. То педінститут, приземкувате приміщення із силікатної цегли, потемнілої од часу. Я зайшов до просторого вестибюля з підлогою, викладеною білими і чорними плитами під мармур, від яких тягло прохолодою. Підійшов до чергової, пристаркуватої жінки в червоній вовняній кофті. Жінка сиділа за столиком з телефоном і читала журнал «Перець».
— Скажіть, як мені знайти спортзал?
— Он туди, — показала на двері біля сходів. — У дворі побачите високу споруду з великими вікнами.
— Дякую.
З вестибюля я потрапив до внутрішнього подвір'я, засадженого кущами бузку й плакучими вербами, під якими ховалися лавки. На деяких сиділи студенти, заглиблені в читання. У протилежному кінці скверика побачив високу, з великими вікнами будівлю.
Я зайшов у спортзал і спитав у хлопця, спітнілого і розкучманого, що стрибав на скакалці мені назустріч.
— Де тренер Нагорняк?
— Прямо по коридору і праворуч, — кивнув мимохідь.
У малому залі, посередині, влаштовано ринг, на якому вовтузились, гамселили один одного дві пари боксерів. Зі стелі на канатах звисали груші й мішки, і їх зосереджено лупцювали юнаки, ухиляючись од уявних ударів. Кілька спортсменів лежачи віджимали штанги. Скрізь мигтіли чорні й коричневі рукавиці, розпалені обличчя, панувала неймовірна збудженість, яка мимоволі змушувала збадьоритися й напружити м'язи.
Серед того шарварку лише один посивілий чоловік був спокійний. Він щось пояснював кирпатому хлопчакові, який уважно слухав і продовжував, ніби машинально, штурхати лівою рукою мішок. Я підняв руку, щоб привернути увагу тренера. Той помітив, кивнув. Трохи згодом він підійшов до мене, став боком, щоби бачити спортсменів.
— Вам кого? — запитав.
— Товариша Нагорняка.
— Слухаю. З ким маю честь?..
— Інспектор карного розшуку Загайгора.
— А, міліція, — Нагорняк гостро глянув на мене, потім холодно запитав: — Котрий з них нашкодив?
— З цих — ніхто. Ви давно працюєте тренером?
— Двадцять шість років, — відповів, потираючи зламане перенісся. — Давайте сядемо.
Підійшли до низенької лавки й сіли.
— Ви знаєте всіх боксерів міста?
— Знаю. Хто саме вас цікавить?
— Йому років двадцять п'ять, середнього зросту, очі вузькі, носить годинник на позолоченому браслеті.
— Двадцять п'ять — це вже колишній, — посміхнувся Нагорняк. — Були серед них гарні бійці: Сашко Зимовий, Ігор Таращук, Микола Русавський, Борис Юрченко, а найкращий з них Василь Кисюра. Гарний мав удар правою… Кажете, середнього зросту, вузькі очі… На рингу кожен боксер трохи примружується. Поширена прикмета.
— А хто з них міг би вчинити злочин? Приміром, побити перехожого й пограбувати.
— Не міг би, а справді стався такий випадок, — відповів Нагорняк. — Правда, без грабунку, але все одно лягла пляма на весь наш колектив.
— Хто? Коли?
— П'ять років тому Василь Кисюра влаштував бійку в ресторані «Парус», отримав чотири роки… — І тренер доповнив красномовним жестом — схрестив по два пальці рук і продовжив: — Йому зараз не двадцять п'ять. Трохи менше — двадцять три. Прикрий випадок.
— Ви його зустрічали в місті?
— Після суду ні. Перспективним вважався боксером. Вигравав бої завжди нокаутом, хоч і непоказний ззовні. Працював у легкій вазі. Добре поставлена права, — упевнено розповів Нагорняк.