— Чим він примітний? Голос не хрипливий?
— У нього розсічена права брова. Проте за стільки років шрам розгладився, — зауважив тренер. — А голос нормальний.
— Його адреси не пам'ятаєте?
— Він тоді працював на суднобудівному, жив у гуртожитку.
— А його батьки?
Нагорняк знизав плечима.
— Андрію, лівою, лівою відпрацьовуй і хук! — до когось гукнув і спитав: — А ви самбіст?
— Маю перший розряд. Зараз лише підтримую форму, щоб не зачахнути і не забути прийомів. Звідки ви?..
— Кисті рук виказують, — виявив спостережливість Нагорняк.
— Що ж, дякую вам, Леоніде Васильовичу.
— І це все? — здивувався. — А хто вас направив до мене?
— Радутний.
— А, Павло, — і співчутливо додав: — Неприємність у нього — хлопчина-яхтсмен зник, не повернувся додому з тренування. Чув, уже міліція зацікавилась, ніби розшукує його. Коли б ця подія не вдарила рикошетом по Трохимовичу.
— Не вдарить, — запевнив Нагорняка, попрощався й пішов із спортзалу.
Показання Нагорняка не стверджували, що Василь Кисюра — це Хрипливий. Це ще треба перевірити. До речі, й перевірка могла нічого не дати, аж поки. ми не арештуємо грабіжника і не встановимо його особу. Малося на увазі, що ні я, ні Зеленяк не впізнаємо на фотографії Хрипливого, бо мигнув він перед нами, ніби метеор. Доведеться підняти з архіву справу Кисюри. Борис Луцик, шофер автобуса, повинен його впізнати.
Щоб швидше отримати справу, з будки телефону-автомата подзвонив Скоричу.
— Слухаю, — сухо озвався.
— Це Загайгора. Товаришу майор, мені потрібна з архіву справа Василя Кисюри.
— Хто такий?
— Колишній боксер, судили на чотири роки за хуліганство.
— Кандидат на Хрипливого?
— Може.
— Гаразд, дам вказівку. Ки-сю-ра Ва-силь, — повторив по складах, мабуть записуючи. — Ви зараз куди?
— На машинобудівний завод. Хочу поговорити з безпосереднім начальником Табурчака.
— Поговоріть з рибалками на набережній, — порадив майор і поклав трубку.
Завагався: йти на завод чи на набережну? Недарма ж Скорич звернув увагу на рибалок. Що б воно значило?.. Якщо швертбот причалив до набережної, то рибалки повинні були те бачити. Не всі, а один-два, хто постійно куняє над вудкою. Що ж, ідея непогана. Може, отримаю ще одне свідчення про появу школяра на набережній. Але й воно мало що дасть, бо хлопчина дзвонив додому після тренування. Дзвонив…
Той дзвінок гесть-чисто перекреслював усі мої припущення. А останні дзвінки з мовчанкою взагалі зводили нанівець розшук, якщо вважати, що зникнення — винятково сімейна драма. У мені закипала злість, бо гаяв час, а майор займався серйозними карними справами, ще й змушений був відволікатися на дрібниці.
І все ж я, ніби машинально, поїхав на завод. До рибалок піду опісля. Нікуди вони не дінуться. Не розумів чому, але хотілося зловити Табурчака на якійсь неправді.
Вийшов на зупинці біля заводу. На фасаді чотириповерхового будинку управління стрілки електрогодинника показували без десяти хвилин одинадцяту. Звірив із своїм — точно. Відвідувачі стояли біля віконця бюро перепусток і під дверима відділу кадрів. Я подзвонив внутрішнім телефоном Копієвській.
— Ганна Микитівна?
— Я.
— Це Загайгора. Як ми й домовилися…
— Через кілька хвилин я до вас вийду, — перебила.
— А як?.. — Та вона поклала трубку, і я не встиг запитати, як ми впізнаємо одне одного.
Цікаво, що вона за людина, безпосередній начальник Табурчака? Постачання — клопітне діло. _ Всі підрозділи виробництва чогось вимагають і постійно чогось не вистачає. Щоденне смикання, напруга, часті відрядження. Нелегка робота й для чоловіка, а для жінки поготів.
До прохідної зайшла висока, струнка, молода жінка. Біла сукня підкреслювала засмагу, русяво волосся зібране в тугий вузол. Привітний і водночас незалежний вираз обличчя. Вона обвела присутніх уважним поглядом і пішла просто до мене. Я подумав, що Копієвська прислала свою секретарку. Але ж вони обоє не знали мене!
— Добрий день іще раз, — привіталася вона іі подала руку, ховаючи глузливі іскорки в сірих очах. Мабуть, у мене був розгублений вигляд. Потиск у неї міцний, бадьорий. — Ви Загайгора? Я не помилилась?
— Ні.
— Де ж нам побалакати? — оглянулася й рішуче сказала: — Ходімо в наш сад або, мовою канцеляристів, у заводську зону відпочинку.
Ми пройшли порожнім коридором управління і вийшли на просторе подвір'я, від якого розходилося в глиб території п'ять алей. За густою зеленою стіною платанів і тополь я не бачив цехів, лише чув далеке монотонне гудіння й важке гупання, від якого ледь двигтіла земля. Копієвська повела мене центральною алеєю, і ми опинилися в справжньому яблуневому садку. Сіли на лавку.