— Я їх помітив, коли вперше прийшов до продавщиці, — і не без задоволення сказав. — Стояли під вішалкою. Отож, Вадиме Івановичу, спочатку я заочно познайомився з вами через туфлі.
— А ви єхидна людина, — неприязно зазначив Табурчак, дістаючи сигарети.
— Не завжди. — Я встав. — Принаймні не буду перераховувати ваші вади.
У нього на щоках від тамованої злості заходили жовна…
15.45. Треба поспішати. І я відчув хвилювання. Микичур стривожено зиркнув на мене. Я одним стрибком подолав три сходинки до дверей. У вікні широка спина тренера. Він щось писав, сидячи за столом. Я постукав і, не чекаючи відповіді, переступив поріг. Павло Трохимович неквапно підняв голову, невдоволено примружився, та, побачивши мене, привітно посміхнувся.
— А, це ви, — подав руку. — У вас ніяких новин?
— Поки що — ні, — я з інтересом розглядав кубки і вимпели. — Мені б хотілося, Павле Трохимовичу, пройти той маршрут, яким тренувався Руслан. Увійти, так би мовити, в його роль.
— Розумію. Я сам збирався запропонувати вам цю подорож, але подумав… може, вам незручно, — зніяковів тренер. — Зараз підготуємо швертбот.
— Не треба. Ми своїм катером, — відмовився від його послуг.
— Гм, своїм… — ніби сторопів, та за мить опанував собою.
— Шкода. Під вітрилом — неповторне враження, а коли ще вперше… — і мрійливо заплющився.
— Якось виберусь, — пообіцяв йому. — Тоді відведу душу.
Перед тим, як замкнути кімнату, тренер пильно оглянув її, наче для певності, чи нічого не забув. З приступок я побачив на тому березі голубий катер із щоглою. Наш. Здалеку він скидався на іграшковий.
Ми порівнялися з елінгом.
— Михайле Степановичу, гайда з нами на морську прогулянку, — запросив столяра.
— Ви серйозно? — не повірив. — З тобою, Павле, у швертботі?
Радутний не відповів. Мабуть, не дочув.
— Наздоганяйте нас, — кинув я столяру.
Спиною відчув погляд Микичура. За хвилину скреготнули залізні двері елінга. Радутний знизав плечима.
— І навіщо відривати його від роботи? — здивувався з осудом. — На післязавтра ще треба відремонтувати три байдарки.
— Встигне, — заспокоїв тренера. — Це займе в нас хвилин тридцять. Хай провітриться дядько.
Табурчак побачив нас і лінькувато встав. Ми зупинилися коло нього. Позаду засапано дихав столяр. Голубий катер уже відчалив од набережної.
— Павле Трохимовичу, знайомтесь, — кивнув на інженера. — Це — Вадим Іванович, батько Руслана.
— Ра… Радутний, — збентежено назвався той, несміливо подаючи руку.
Вони зніяковіло дивилися один на одного. Тренер почувався ніби винним перед батьком свого вихованця, а інженера мучили докори совісті, що досі не спромігся познайомитися з людиною, яка не один рік терпляче навчала сина вправлятися з вітром. Подумав, що Табурчак жодного разу не схотів зустрітися з Радутним і розпитати, як провів Руслан останнє тренування.
Наш катер мчав до причалу: Зробив півколо і майстерно, не торкнувшись дощок, пришвартувався напроти нас. На його борту дві літери, написані червоною фарбою: ПК — патрульний катер. У маленькій скляній кабіні виднілась голова штурвального. На палубу з каюти вийшов Скорич.
— Прошу, товариші, на судно, — запросив, відчиняючи у борту дверцята, і простяг руку, щоб допомогти.
Першим, одним стрибком, опинився на палубі столяр, потім тренер, теж без допомоги. Одразу видно, що звикли до човнів. Катер похитувався, і Табурчак нерішуче. тупцював. Я нетерпляче доторкнувся до спини Вадима Івановича, і він наважився — незграбно, важко відштовхнувся від причалу й… не дотягся ногою до палуби, на мить завис над водою, але Скорич встиг вхопити його за лікоть і різко смикнув до себе.
— Не люблю води, — процідив інженер, щоб якось пояснити свою вайлуватість.
— А ви молодець, — шепнув мені майор, збуджено сяючи очима. — Тримаєтесь — комар носа не підточить.
Мусив триматись, щоб не втратити рівноваги, невимушеності. Що діялось із супутниками — не помічав, не придивлявся до них, щоб передчасно не сполошити його. Посміхнувся на похвалу майора і заглянув до каюти. Там сиділи Кнехт і дільничний інспектор Загата. Він тримав на колінах чорну невеличку валізу. Лейтенант змовницьки підморгнув мені. Мотор набрав оберти, і катер повільно рушив. Полічив пасажирів: Скорич, столяр Микичур, тренер Радутний, Табурчак, боцман Лило, Загата, штурвальний і я. Всього — вісім чоловік. Нам належало пройти маршрутом, яким тренувався Руслан. Пливли фарватером, від бакена до бакена. Від води тягло прохолодою, незважаючи на спеку.