— Покажете, де розвертатись! — гукнув Радутному.
Тренер кивнув. Вони з Табурчаком дивилися вперед, на хвилі, і мовчали.
Ми обганяли моторки і яхти, рибальські човни. Причал даленів. Лиман ширшав, наче вода розсувала стрімкі береги. Виднілися дачі, пляж, де вчора ми заарештували Кисюру. Невже вчора? Мені здавалося, що це було давно.
— Он за тим пам'ятним знаком… — нахилився до мого вуха Радутний. — Навколо нього — і вертались.
Праворуч від фарватера, прямо на воді, погойдувались два білих якорі, з'єднані вгорі металевим вінком з червоною зіркою посередині. Знизу прикріплений дзвін, але через вуркіт двигуна я не чув його бамкання. Пам'ятник наближався… Вже чіткіше було видно цифри — 1944.
— Розвернетеся за знаком, — попередив штурвального.
Коли катер порівнявся із якорями, дзвін залунав голосно й урочисто. Я зрозумів, що в тому місці загинули під час війни моряки.
Ми пливли назад.
Я здогадувався, про що думав Руслан на останньому тренуванні. Невесело й незатишно, усіма покинутим почувався хлопчина. Він свято вірив у найчистіше — любов і тому не знаходив пояснення деяким людським вчинкам. Важкий тягар ліг на дитячі плечі, непосильний і для деяких дорослих.
На півдорозі до водної станції катер розвернувся і помчав на дачі. То Скорич дав команду штурвальному. Радутний стривожено глянув на мене. Табурчак заточився, вхопив мене за лікоть, наблизив своє сполотніле обличчя і знеможеш сказав:
— Капітане… до берега… я не можу, — і заплющився.
— Що — не можете? — підозріло подивився на нього.
— Не можу…
— Облиште свої витівки, — зі злістю порадив йому. — Візьміть себе в руки.
Інженер притулився до борту, перехилився через нього і… тільки мелькнули його туфлі з латуневими носками. Донісся сплеск, здійнялися бризки. На якусь мить мене паралізувало. Отямившись, я всунув голову до кабіни штурвального і крикнув:
— Стій! Стій! Людина за бортом! — і метнувся на корму.
Катер гальмував, але ще рухався за інерцією. З каюти вискочили Скорич, Лило, Загата й Микичур. Позаду катера в спіненій воді безпомічно бовтався Табурчак, хапаючи ротом повітря. Боцман ступив крок, щоб стрибнути на поміч, але його притримав майор.
— Тримайтеся, Табурчак! — кинув йому рятівний круг.
— Випав чи сам стрибнув? — тихо поцікавився Загата.
Я знизав плечима, дивлячись, як інженер вчепився круг, захлюпав ногами й поплив від нас. Катер поволі задкував до нього, а Табурчак ніби тікав…
— Очманів чоловік з переляку, — мовив Микичур.
— Гей, салаго, розплющ очі! — гукнув Лило.
Ми втягли його на палубу. Мокрий і жалюгідний, з безтямними очима, Табурчак не випускав із рук рятівний круг. Я насилу видер його із зсудомлених пальців.
— Ме… мене за… закачало… — зацокотів зубами, глянув собі під ноги й витріщився. — Де… де мої… туфлі?
Він стояв босий. Подарунок Шулешко пішов на дно.
Майор махнув штурвальному рукою — катер шарпнувся, рушив до дач. До каюти вже ніхто не вернувся, окрім Загати. Табурчак, зіскулившись, сидів на кормі. З другого боку кабіни стояли боцман і Скорич. Перед ними виростала зелена стіна очерету, а трохи далі, ліворуч, тягся пляж із розкиданими валунами. Он там грав у карти Кисюра…
— Захотіли позагоряти? — спитав Радутний.
Я промовчав.
— І пивця захопили, — облизнувся Микичур. — Недарма ж той молодий із чемоданчиком.
— У мене тренування, — стурбовано мовив Павло Трохимович. — Я нікого не попередив, що затримаюсь.
Катер стишив хід. Очерет колихався, таємниче шурхотіло його цупке довге листя.
— Ми скоро, — заспокоїв я тренера.
Прислухався… Ніби хлюпнуло. Знову плюскіт… Табурчак поклав голову на руки, паче задрімав. Микичур підійшов до мене, злякано запитав:
— Що воно тут робиться?
Не встиг я відповісти, як пролунав радісний вигук Загати:
— Є! Є!
Кількома стрибками я опинився на носі катера, де вже були майор і боцман. На хвилях, у масці для підводного плавання, погойдувався Загата й махав дихальною трубкою.
— Яка там глибина? — запитав Скорич.
— Метрів зо три.
— Самі дістанете?
— Спробую.
Лейтенант набрав повні легені повітря й пірнув, мигнувши чорними ластами. Ми прикипіли поглядами до бульбашок, що вихоплювались на поверхню. Позаду гаряче дихав мені в потилицю Микичур. Лило подався вперед, вперся руками у борт, мов приготувався до стрибка. Я не оглядався.
Бульбашок побільшало, сплив мул, очевидно Загата торкнувся дна, і раптом крізь товщу води я побачив, як до поверхні наближалося нерухоме людське тіло. Загуркотів двигун, і катер обережно рушив… Вигулькнула голова із спотвореним обличчям.