— Заходьте, — долинув його приглушений голос.
Дмитро Юхимович встав з-за столу, привітався за руку.
Кивнув на стілець. Я сів з важким передчуттям неприємної розмови.
— Де ви харчуєтесь, Арсене Федоровичу? — запитав майор.
— Снідаю і вечеряю у буфеті гуртожитку, а обідаю в їдальні, десь у місті, — здивовано відповів.
— Угу, — Скорич посміхнувся. — Дома, звичайно, краще, а ще з маминих рук, га?
— Авжеж…
— Маєте якісь новини?
— Дозвольте доповідати?
— Давайте, капітане. — Скорич присунув до себе чистий аркуш.
Докладно розповів про зустріч з Руслановою матір'ю, про Віталика, який поїхав у село до бабусі. Не забув і те, що Руслан, чого ніколи не робив, попросив тренера причалити до набережної і пішов додому Пушкінською, хоч нею було набагато далі. І саме цим зацікавився Дмитро Юхимович.
— Отже, тренер на власні очі бачив хлопчину на Пушкінській?
— Так він сказав Табурчак, — стенув я плечима. — З Радутним я не розмовляв. Але з набережної Пушкінська добре проглядається. Перевіряв.
— Дивно: зійшов, подзвонив — і нема… Виходить, тренер і Віталик останні, хто спілкувався з Русланом.
— Поки що — останні. Я не був на водній станції. Мабуть, його ще хтось бачив. Може, на набережній звернули на нього увагу.
— Правильно, капітане. Там завжди на лавках сидять пенсіонери. Попитайте, — підказав майор. — Тоді дещо проясниться. І доведеться з'їздити до Віталика. Н-да, не подобається мені цей дзвінок.
— Мені теж, Дмитре Юхимовичу.
— А його голос не викликав у Табурчак ніякої підозри?
— Ні, вона впевнена, що то дзвонив Руслан.
— Угу… Які у вас плани на сьогодні?
— Зустрінуся з тренером. А взагалі… — помовчав, набирався рішучості викласти йому все, як насправді.
— Ну-ну, що там у вас? — заохотив майор.
— Учора проґавив Хрипливого. Тримав за руку і… — Я розповів учорашню пригоду.
Скорич сприйняв усе спокійно. Зашелестів паперами, зітхнув і поклав долоню на мою руку.
— Їй-бо ви як дитина, — доброзичливо сказав. — Не слід так переживати, бо вас надовго не вистачить. Тим більше, що вже є слід. Ви запам'ятали номер автобуса?
— Лише останню цифру — «39», маршрут четвертий.
— Вважайте, водія ми знайдемо. А в грабіжника справді хрипливий голос?
— Не… не розібрав. Так раптово…
— А годинник з браслетом?
— Не помітив.
— Так, ситуація у вас не з кращих. Маємо, правда, незаперечний факт: Хрипливий колишній боксер. Зустріньтеся з тренерами, поговоріть з ними. А раптом хтось згадає… І не дивуйтеся, що зник потерпілий. Його ж не пограбовано. Завдяки вам. А те, що вдарив якийсь хлопець, просто сприйняв за хуліганський вибрик п'яного перехожого. Я не пам'ятаю злочинця-боксера. За чотири роки, відколи тут, жоден не проходив у наших справах…
Хоч майор і дивився на мене тепло, та все ж мені було соромно й незатишно.
— То я піду, Дмитре Юхимовичу?
— Дійте, капітане, тільки не гарячкуйте, — застеріг мене.
У себе в кабінеті трохи заспокоївся. Чого гріха таїти, чекав добрячого прочухана за помилку., а майор зглянувся наді мною, пожалів, наче новачка. Від того мені зробилося прикро, хоча й радів, звичайно, такому розважливому начальнику. Тьху, тьху, коли б не наврочити.
Тепер слід подумати, що робити далі. Спочатку — розшукати шофера автобуса, куди сів Хрипливий. Потім — домовитися з тренером Радутним про зустріч. Як його?..
Я глянув у свій записник. Ага, ось — Радутний Павло Трохимович. Присунув до себе довідник міської телефонної мережі. Погортав. Ось номер. Служба пасажирських перевезень. Набрав.
— Алло! Доброго ранку. Це з міліції, капітан Загайгора. Скажіть, скільки у вас на четвертому маршруті вчора ввечері працювало автобусів?
— Три, як завжди, — відповіла жінка. — А що?
— Хто їздить автобусом з номерним знаком, де останні цифра тридцять дев'ять?
— Тридцять дев'ять?! — злякано перепитала. — Луцик Борис. Але він справний водій…
— Не сумніваюсь. Коли він сьогодні виходить на маршрут?
— Цей тиждень у другу зміну, до опівночі. Що ж трапилось, господи?!
— Нічого.
— Але ж ви питаєте. Він мій чоловік. Міліція дарма не…
— Просто мені треба з ним побачитись і поговорити. Оце і все, не хвилюйтесь. — Я поклав трубку.
Телефоную на водну станцію. Довго не підходили до телефону. Нарешті.