— Дякую, — прошепотів Едвард так тихо, щоб Белла не почула. Але слова його були такими гарячими, що краєм ока я помітив: інші вурдалаки обернулися й витріщилися на нас.
— Отож, — запитала Белла, наче нічого не відбувалося, — то як минув твій день?
— Чудово. Прокатався. Потинявся в парку.
— Непогано звучить.
— Звісно, звісно.
Зненацька вона скривилася.
— Розо? — звернулася вона.
Білявка хихикнула.
— Знову?
— Здається, за останні дві години я вихлебтала два галони[12], — пояснила Белла.
Ми з Едвардом посторонилися, щоб Розалія підвела Беллу з канапи й доправила в туалет.
— Можна мені піти самій? — запитала Белла. — У мене затерпли ноги.
— Ти впевнена? — здивувався Едвард.
— Роза підхопить мене, якщо я перечеплюся через власну ногу. А це може легко трапитися, адже я не бачу їх.
Розалія обережно поставила Беллу на ноги, притримуючи долонями за плечі. Белла випростала руки, ледь-ледь здригаючись.
— Як приємно, — зітхнула вона. — Ох, ну я й величезна!
І вона таки була величезна. Її живіт був окремим континентом.
— Ще один день, — мовила вона й поплескала себе по животі.
Я не зміг не здригнутися від болю, який прошив мене нагло, мов ніж, але силкувався тримати лице. Я же зможу ховати свої відчуття ще один день?
— Гарнесенько… Ой, ні!
Горнятко, яке Белла залишила на канапі, перехилилося, і темно-червлена кров побігла на світлу тканину.
Автоматично, хоча три руки випередили її, Белла нахилилася, щоб підхопити горня.
З її нутра пролунав неймовірно дивний звук, наче щось луснуло.
— Ох! — видихнула вона.
А тоді в неї підігнулися ноги, вона осіла на підлогу. Тої ж миті її підхопила Розалія, не давши впасти. Едвард був уже тут із простягнутими руками, всі забули про бруд на канапі.
— Белло! — вигукнув він, а далі погляд його затуманився, прошитий панікою.
За мить Белла заверещала.
Це був не просто крик, це був вереск смертельно пораненої тварини, від якого кров стигла в жилах. Лемент захлинувся, у горлі забулькало, й очі Белли закотилися. Тіло її здригнулося, вона вигнулася в руках Розалії — а тоді виблювала фонтан крові.
РОЗДІЛ 18. ЦЬОГО ПРОСТО НЕ ОПИСАТИ СЛОВАМИ
Тіло Белли, стікаючи кров’ю, звивалося в руках Розалії, наче через нього пропускали електричний струм. І весь цей час обличчя її було порожнім — безтямним. Нею крутило щось, що вирувало у нутрі. І коли вона конвульсивно здригалася, гучні розриви й хрускіт відлунювали воднораз зі спазмами.
Розалія та Едвард застигли на якусь частку секунди — і разом відмерли. Розалія стиснула тіло Белли в руках і, викрикуючи щось так швидко, що неможливо було розрізнити окремі слова, вони з Едвардом помчали сходами на другий поверх.
Я погнав за ними.
— Морфій! — Едвард заволав до Розалії.
— Алісо! Дзвони Карлайлу! — каркала Розалія.
Кімната, в якій я опинився, схожа була на реанімацію, влаштовану в центрі бібліотеки. Освітлення було білим, яскравим. Беллу поклали на стіл під палючу лампу, в світлі якої вона схожа була на привида. Тіло її билося, як риба на піску. Розалія притисла Беллу до столу, здираючи з неї одяг, поки Едвард застромляв їй голку у вену.
Скільки разів я уявляв її собі оголеною? А зараз не міг на неї дивитися. Я боявся, що ці спогади назавжди залишаться в голові.
— Що коїться, Едварде?
— Він задихається!
— Напевно, плацента відійшла!
І десь поміж усього цього Белла отямилася. Вона відгукнулася на їхні слова воланням, яке ледь не розірвало моїх барабанних перетинок.
— ВИЗВОЛЬТЕ його! — зарепетувала вона. — Він не може ДИХАТИ! Робіть щось МЕРЩІЙ!
Я побачив, як в очах її налилися червоні крапки — то луснули судини від крику.
— Морфій… — проричав Едвард.
— НІ! МЕРЩІЙ! — зойкнула вона — і ще один фонтан крові виплеснувся з рота. Едвард притримував її голову, марно силкуючись звільнити від крові рот, щоб вона могла дихати.
Аліса влетіла в кімнату й пристебнула маленький синій мікрофон Розалії до вуха. Тут-таки Аліса позадкувала геть, її золоті розширені очі палали, а Розалія щось нестямно шипіла в телефон.
У яскравому світлі шкіра Белли була багряною, а не білою. Червоне проступало під шкірою на величезній тремтячій ґулі, яка була її животом. Вигулькнула рука Розалії зі скальпелем.