Тіло Белли було набрякле, а живіт дивно, хворобливо випирав. Він напинав вицвілий сірий светр, завеликий на неї на плечах та в рукавах. Решта ж тіла, здавалося, схудла, наче величезна ґуля виросла, всотавши всі соки з тіла. За якусь секунду я нарешті збагнув, щó то була за деформована ґуля, — я цього не усвідомлював, допоки вона не обвила ніжно свій живіт руками — однією згори, а другою знизу. Наче вколисувала його.
І тоді я все втямив, хоча й досі не міг повірити. Я ж бо бачив її усього місяць тому! Як вона може бути вагітною? Настільки вагітною?
Але вона була.
Я не хотів на це дивитися, не хотів про це думати. Не хотів уявляти його всередині неї. Не хотів знати, що той, кого я так ненавидів, настільки закоренився в тілі, яке я кохав. У животі моєму закрутило, і мені довелося ковтнути, щоб притлумити блювоту.
Все було гірше, набагато гірше. Спотворене тіло, кістки, які випирали з-під шкіри. Мабуть, вона мала такий жахливий вигляд — вагітний, хворобливий, — бо те, що зростало в її лоні, забирало в неї життя, аби підтримати власне.
Бо то було чудовисько. Таке ж, як і його батько.
Я завжди знав, що він її уб’є.
Голова його смикнулася догори, коли він учув мої думки. Ще мить тому ми обидва стояли навколішках, а тоді він зірвався на рівні ноги, нависнувши наді мною. Очі його почорніли, а кола під ними зробилися багряними.
— Вийдімо, Джейкобе, — прогарчав він.
Я теж зірвався на ноги. Тепер я дивився на нього згори вниз.
Саме за цим я і прийшов.
— Давай, — погодивсь я.
Кремезний Еммет виступив наперед поруч з Едвардом, а за ним намалювався Джаспер із голодним блиском в очах. Проте мені було байдуже. Можливо, моя зграя збере моє клоччя, коли мене роздеруть. Можливо, не знайдуть і клоччя. Яка різниця?
За якусь частку секунди очі мої вихопили дві постаті на задньому плані. Есме. Аліса. Маленькі й відверто жіночні. Що ж, я був певен, що інші роздеруть мене перш, ніж я дійду до жінок. Я не хотів убивати жінок… навіть вурдалачок.
Хоча можу зробити виняток для білявки.
— Ні, — видихнула Белла, зробила хиткий крок уперед, поточилась і вхопила Едварда за руку. Розалія рушила разом із нею, наче між ними існував невидимий ланцюг, який скував їх разом.
— Белло, мені просто треба з ним побалакати, — тихо сказав Едвард, звертаючись тільки до неї. Він потягнувся, щоб торкнутися її обличчя, погладити його. Від цього жесту очі мені застило кривавою пеленою, вогонь спалахнув у зіницях — невже після всього, що він зробив, він і досі мав право так її торкатися! — Не напружуйся, — благально провадив він далі. — Відпочинь, будь ласка. Ми повернемося буквально за кілька хвилин.
Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.
— Поводься чемно, — звеліла вона. — І вертайся.
Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.
Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?
А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.
— Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, — прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. — Тобі доведеться трошки потерпіти.
Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:
— Терпіння — не моя чеснота.
А він і далі йшов — подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.
Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.
На мить я знову став простим хлопчаком — хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.
Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований — він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.
Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.