Збоченці. Він мав рацію — вона картала себе за те, що вражає його почуття. Ця дівчина — класична великомучениця. Вона явно народилася не в те сторіччя. Їй слід було жити тоді, коли вона мала б шанси за гарної нагоди згодувати себе левам.
— Усіх прошу, — мовив Едвард, застиглим жестом вказуючи на двері. — Будь ласка.
Спокій, який він намагався вдавати заради Белли, от-от міг урватися. Я бачив, який близький він до того, щоб назовні вирвався отой палаючий Едвард, із котрим я щойно балакав надворі. І всі це також побачили. Я поступився дорогою, і вони мовчки висковзнули за двері. Рухалися вони прудко — двічі стукнуло в мене серце, а в кімнаті вже нікого не було, крім Розалії, яка досі вагалася на півдорозі, та Едварда, який чекав біля дверей.
— Розо, — тихо мовила Белла, — будь ласка, іди.
Білявка кинула пекучий погляд на Едварда, а тоді жестом указала, щоб він вийшов першим. Він зник за дверима. Вона довгим і гарячим поглядом застерегла мене, а тоді зникла слідком за ним.
Скоро ми залишилися самі, я перетнув кімнату й присів на підлогу поруч із Беллою. Взяв у долоні обидві її холодні руки, почав обережно їх розтирати.
— Дякую, Джейку. Як приємно!
— Я не збираюся брехати, Білко. Ти маєш жахливий вигляд.
— Знаю, — зітхнула вона. — Я страшна.
— Страшна, як болотяник, — погодивсь я.
Вона засміялася.
— Як класно, що ти тут! Приємно усміхатися. Не уявляю, скільки ще цієї трагедії я б витримала.
Я закотив очі.
— О’кей, о’кей, — згодилась вона. — Сама винна.
— Сама-сама. Білко, що ти собі думаєш? Я серйозно!
— Він тебе попросив порепетувати на мене?
— Майже так. Хоча я так і не збагну, чого йому наснилося, ніби ти мене послухаєшся. Ти ж ніколи по-моєму не чинила.
Вона зітхнула.
— Я ж казав тобі… — почав був я.
— А ти знаєш, Джейкобе, що у вислову «Я ж тобі казав», — різко перебила вона, — є братик на ім’я «Стули к бісу писок!»
— Гаразд, гаразд.
Вона вищирилася. Шкіра напнулася на вилицях.
— Не можу похвалитися, що це я вигадала. Насправді це з «Сімейки Симпсонів».
— Я цієї серії не бачив.
— Смішнюча.
Хвилинку ми помовчали. Руки її почали потрошку зігріватися.
— А він справді просив тебе побалакати зі мною?
Я кивнув:
— Звернутися до твого здорового глузду. Але ця битва приречена на поразку ще до початку.
— То чому ж ти погодився?
Я не відповів. Та й що я мав відповідати?
Я знав одне: кожна секунда, проведена з нею, тільки додасть болю, який прокинеться згодом. День розплати прийде. Що більше я зараз впущу в душу, то важчою буде розплата.
— Все минеться, — мовила вона по хвилі мовчання. — Я вірю в це.
Червона пелена попливла в мене перед очима.
— Недоумство — один із симптомів твоєї хвороби? — гаркнув я.
Вона розсміялася, хоча лють так захлиснула мене, що в мене затрусилися руки.
— Можливо, — мовила вона. — Я ж не кажу, що все минеться легко, Джейку. Проте як би мені вдалося пережити все, що я пережила, коли б я не вірила в чари?
— Чари?
— Особливо це стосується тебе, — сказала вона. Вона забрала в мене свою долоню й притулила мені до щоки. Та була теплішою, ніж перед тим, проте холодила шкіру — майже будь-що холодило мою шкіру. — Більш, ніж будь-хто інший, ти можеш розраховувати, що чари не забаряться — і все в тебе складеться.
— Про що це ти торочиш?
Вона й далі усміхалася.
— Одного разу Едвард сказав мені, щó це таке — ваш імпринтинг. Він сказав, що це як «Сон літньої ночі»[11], як чари. Ти збагнеш, кого насправді ти шукав усе життя, Джейкобе, і тоді вся мозаїка складеться.
Якби вона не мала зараз такого вразливого вигляду, я б уже волав на неї.
Отож я просто проричав:
— Якщо ти гадаєш, що імпринтинг може допомогти у цій божевільні… — я шукав слова. — Ти справді вважаєш, що коли навіть я відчую потяг до якоїсь чужої жінки та згоджуся на імпринтинг, це все владнає? — я тицьнув пальцем у її розпухлий живіт. — То скажи мені, Белло, який був сенс? Який був сенс кохати тебе? І який був сенс у тому, що ти кохала його? Коли ти помреш, — (слова більше схожі були на гарчання), — як тоді все владнається? Який сенс було терпіти біль? Мені, тобі, йому! Ти і його вб’єш — хоча мені це байдуже, — (вона здригнулася, але я не зважав). — То який був сенс у всій твоїй збоченій історії кохання, врешті-решт? Якщо був хоч якийсь сенс, то покажи мені його, Белло, будь ласка, бо сам я не бачу його. Вона зітхнула.
— Я ще й сама не знаю, Джейку. Але я просто… відчуваю… що все обернеться на краще, хоча зараз цього зовсім не видно. Гадаю, можеш називати це вірою.