Постало тривожне питання: чи не плянує німецька поліція скликати всіх фахових членів тимчасового уряду, тобто тих членів, що не належали до ОУН, і чи не зажадає вона від них (а вони творили більшість членів тимчасового уряду), щоб вони вирішили розв'язати уряд і відкликали доконане проголошення самостійности, яке тим часом, не зважаючи на негативну поставу німецької влади, багатотисячними маніфестаціями по майже всіх містах Західньої України було прийняте з захопленням. Щоб зорієнтуватися в настроях членів уряду, я зважився, йдучи за порадою члена тимчасового уряду, інж. Ольхового, скликати формальне засідання тимчасового уряду, на якому мала б бути обговорена справа дальшого існування уряду.
На початку засідання, на якому, крім мене, не було з членів ОУН нікого, коли тільки я почав з'ясовувати становище, в залі з'явився представник німецької служби безпеки на прізвище Кольф і зажадав від мене видачі всіх печаток тимчасового уряду. Очевидно, він був попереджений про те, що відбувається засідання тимчасового уряду, і прийшов перешкодити здійсненню наших плянів. Була причина боятися, чи не йдеться тут про те, щоб позбутися мене, можливо, заарештувати і стероризованих цим фактом фахових членів уряду приневолити з місця ухвалити те, чого німецькій владі не вдалося добитися від ОУН, тобто відкликати проголошення самостійности України і добровільно розв'язати тимчасовий уряд. Я попрохав небажаного гостя перейти до секретаріяту і передав йому дві малі печатки тимчасового уряду, що були вживані до дрібних технічно-адміністративних справ.
Кольф узяв їх з виразом здивування і погрозив важкими наслідками, коли тимчасовий уряд буде далі виявляти свою діяльність.
Повернувшись у залю засідань, я побачив, що на моєму місці сидить згаданий д-р Лисий і щось говорить до присутніх. Побачивши мене, він скоро перейшов на своє місце. Що все це значило, я й досі не знаю. Не знаю теж, чому Кольф мене не заарештував негайно. Можливо, його збентежило те, що я передав йому без вагання ті дві печатки, а, може, він побоявся цього кроку з уваги на присутність секретаря, що був членом організації.
Мені стало ясно, що з цим складом тимчасового уряду не можна діяти. Щоб виключити нову появу німецької поліції, я коротко заявив, що засідання закриваю. Секретареві я дав доручення відразу підготувати документи про звільнення всіх фахових членів тимчасового уряду, за вийнятком інж. Ольхового і д-ра Панчишина, до стійкости характеру яких я мав довір'я. Документи про звільнення, скріплені великою печаткою тимчасового уряду, були вручені всім наступного дня, за підтвердженям на окремому списку. Всі документи уряду, а також великі печатки (їх було три), були заховані в архіві організації.
Так була зліквідована небезпека диверсії з боку німецької поліції, яка при допомозі стероризованих фахових міністрів могла б добитися поважного успіху на фронті політичної дезорієнтації українського загалу. Вся ситуація показує, що якби ОУН не взяла на себе тягар повної відповідальности за самостійницьку політику того часу, ледве чи знайшовся б хтонебудь, що зважився б взяти на свої плечі наслідки опору німецьким вимогам.
Незабаром після описаних подій я отримав від Я. Стецька лист, привезений кур'єром, в якому були поради, як далі повести справу тимчасового уряду. Я. Стецько пропонував, щоб тимчасовий уряд пішов у підпілля і звідти діяв далі. Зокрема Я. Стецько пропонував, щоб від імени тимчасового уряду було видане звернення до народу, а, крім того, щоб були масово поширені портрети Я. Стецька як ув'язненого голови тимчасового уряду.
В загальному згадана пропозиція була політично правильна. Але в той час годі було її здійснити негайно, а опісля не було кому її здійснити, бо я вже був заарештований. ОУН не зважилася безпосередньо після спаралізування діяльности тимчасового уряду піти в підпілля і чекала, коли нацистська політика її туди зажене. Масовий удар по організації прийшов аж 15 вересня, тобто після того, як Київ упав у німецькі руки, і нацистський уряд зважився явно потрактувати Україну як німецьку колонію. Тоді був заарештований і автор цих рядків, і справа підпільного уряду так і не була тоді переведена в життя.
Другою, важливішою перешкодою, що це не сталося, можна вважати внутрішні неполадки в проводі, які походили з зустрічі еміґрантської формації організації з краєвою. Цікаво було спостерігати це відчуження двох частин однієї і тієї самої організації, що були ізольовані одна від одної всього впродовж нецілих двох років. І цього короткого часу вистачало для постання групи «краєвиків» та «емігрантів». Ці групи не відрізнялися ніякими політичними чи тактичними моментами, а створилися на тлі психологічних фактів: окремого пережиття подій потрясаючої натури. Емігранти пережили розкол організації, і цей момент в їхній свідомості вибивався на перший плян; краєвики пережили страхіття большевицького режиму і важку боротьбу з ним, і це домінувало в їхній свідомості.
Все це відбилося на справності організаційного апарату, і в наслідок організаційних неполадок не зроблено всього, що можливе, щоб підготовити організацію до переходу в підпілля. З уваги на те, що краєвики перебували здебільшого в терені на організаційній роботі, удар ґестапа впав п'ятнадцятого вересня головною мірою на недавно прибулих з еміграції, бо головно вони виявили себе публічно при організуванні державної влади. В суботу перед масовими арештами прибув до мене до Центробанку член краєвого проводу (псевдо Лекс) і повідомив, що ім'я моєї дружини і моє знаходяться на списку, переданому членом однієї української конкуренційної групи ґестапу. Що цей список має значити, він не знає, — сказав згаданий Лекс. Він не приніс теж ніяких поручень у зв'язку з цією вісткою, ніякої особистої поради. Ми з дружиною не доцінили ваги цієї перестороги і в понеділок наступного тижня були заарештовані. ОУН пішла в підпілля, але не було кому ні заступати ідею підпільного уряду, ні її перевести. Щойно в 1944 р. ця ідея була здійснена у формі УГВР і її Генерального секретаріяту.
З гідних уваги окремих справ того часу слід згадати ще постання і ролю «Української національної ради» у Львові. Після проголошення самостійности присутні при цьому акті громадяни охоче з'явилися наступного дня на інформаційні збори, де були з'ясовані емігрантські події останніх двох років, а зокрема політика доконаних фактів, що її здійснює ОУН. При кінці цих зборів була вибрана «рада сеньйорів» на чолі з сеньйором галицьких політиків, д-ром Костем Левицьким, який перед самою війною був звільнений з Луб'янки в Москві і, не зважаючи на свій вік, виявляв великий інтерес до подій. Ця «рада сеньйорів» була подумана як голос безпартійного громадянства, що підтримує визвольну політику ОУН. Після того, як була спаралізована діяльність тимчасового уряду, думки цієї ради були особливо цікаві для ОУН як барометр настроїв. Разом з тим в інтересі організації і визвольної політики було кинути нацистській політиці під ноги ще одну політичну формацію, щоб було їй ясно, що самостійницьку ідею заступають не тільки революційні сили, а також наскрізь помірковане середовище старших громадян.
Під цим поглядом «рада сеньйорів», що скоро перейменувала себе, нав'язуючи до традиції «Руської Ради» з 1848 р., на «Українську національну раду», була деякою мірою повтореням пляну з «Українським національним комітетом» у Кракові напередодні війни на Сході.
Одначе плян цей не дав овочів. Львівська УНРада на чолі з стареньким, але все ще амбітним д-ром К. Левицьким дедалі більше сепарувалася від політики ОУН (за вийнятком кількох щиро відданих їй прихильників) і пробувала виступити перед нацистською владою як льояльний репрезентант галицької землі. Одначе гітлерівці вже мали такого партнера у вигляді краківського «Українського центрального комітету» під керівництвом проф. В. Кубійовича, що перенісся до Львова і своєю харитативно-освітньою роботою зробив чимало доброго — якщо абстрагувати від політичної його ролі. Невизнанням львівської УНРади німецькою окупаційною владою і скінчилося існування цієї установи.