— Хто з офіцерів чергує?
— Лейтенант Сільвано.
— Передайте йому, нехай примусить бестій довше молитися. Та голосно й виразно. Зрозумів? А самі стягніть з матраца лікаря. Він повинен зараз...
— Лікар уже на плаці, сеньйоре коменданте.
— Ідіть!
Менуда втупився поглядом у бісерну штору, що тихо подзенькувала. «На що, власне, сподівається цей дипломований злидень? — злісно подумав він.— Завжди він виповзав із своєї нори аж під обід, а сьогодні, як навмисне, в отаку рань уже на ногах. Хоче відігратися. Але тепер моя черга, лікарю!»
До глибокої ночі засиділись вони втрьох: лікар, офіцер зв'язку і комендант. П'ятьма пляшками не обійшлося. Менуда був у чудовому настрої. Ніщо на світі не давало йому стільки задоволення, як відчуття влади над людьми.
Лікар цинічно величав Менуду божком. Голячись, комендант знову згадав про це і міцно стиснув губи. Під час учорашньої пиятики він виразно відчув, що лікар потай глузує над ним. Та за вином це не псувало доброго настрою. А тепер коменданта дійняло. «Я бачу тебе наскрізь, лебедику,— все більше гнівався Менуда.— Гадаєш, шістсот другий пошиє мене в дурні? Йолоп ти, якщо маєш за людей цих убивць, бродяг, осквернителів церкви. Наволоч це! Собаки, що під нагаєм лизатимуть чоботи. А з датчанина я приготую для тебе сюрприз».
Через чверть години комендант з'явився на просторому подвір'ї тюрми. Він усміхався, хоч під легенькою тропічною каскою нила кожна волосина. На твердому плаці довгими рядами стояли на колінах в'язні Ель Параїсо. Склавши руки на грудях, вони ретельно бубоніли «Отче наш». Од багатоголосого гомону вібрувало повітря, а гієни з ляку заховались до змурованої для них буди. Поміж рядами, стежачи за химерною церемонією, походжали наглядачі з півметровими шматками товстого шланга. То тут, то там зринала лайка і враз губилася в молитовному гулі.
Черговий офіцер підійшов і віддав рапорт. Комендант наказав розпочати ранкову перекличку. Лейтенант угамовував захриплих молільників, Менуда очима пошукав лікаря. Посмішка застигла у нього на губах, коли він побачив його.
Лікар стояв неподалік дротяної огорожі біля стовпа тортур. До залізного кільця, прикріпленого на вершку стовпа, був підв'язаний голий в'язень. Його скуті кайданами ноги не сягали землі. Лікар щось говорив до в'язня. «Невже він іще хоче покорчити з себе розрадника? Чи це тільки аби дошкулити мені?» — Менуда налився люттю.
Вигадане комендантом «лікування» полягало в тому, що в'язень одержував двадцять ударів палицею завтовшки в палець. Це повторювалося щоранку (крім неділі, і цього Менуда суворо дотримувався), поки не з'являлася нова жертва. Декого із в'язнів по одинадцять днів підряд вішали на стовп тортур. Менуда сам щоразу визначав наглядача, котрий мав шмагати катованого. Таке «лікування» в Ель Параїсо приписувалось за найменшу провину. Відірваний гудзик на робочій блузі, самовільний перепочинок чи зламається держак від лопати — наглядачеві цього було досить, щоб донести на в'язня комендантові.
Менуда силкувався згадати, за віщо номер 473 сьогодні на стовпі. Спина в'язня ще не списана багряними смугами, отже, його вперше підвісили до залізного кільця. Стривай, чотириста сімдесят третій? Та це ж німець! Чим же він завинив? Так і не пригадав. Зате комендант добре пам'ятав справу цього в'язня. Гайнцом Шюллером звали його, народився в Кельні, за фахом слюсар-моторист. За участь у нападі на склад зброї фалангістів військовий трибунал засудив його до смертної кари, потім помилував довічним ув'язненням. Донині німецька сторона не порушувала питання про видачу злочинця. Очевидно, гітлерівців не цікавило, де помре цей чоловік.
Наглядачі доповідали черговому офіцерові про готовність їхніх робочих команд. В'язні, вишикувані колонами по п'ятдесят чоловік, стояли з непокритими головами під немилосердним сонцем.
Менуда оглядав робочі команди. Несподівано його погляд затримався на в'язневі, котрий і досі ще стояв на колінах. Шістсот другий! Очі коменданта зблиснули.
— Ні, сьогодні ми зробимо інакше,— сказав Менуда після кількахвилинного роздуму і задоволено поглянув на здивованих наглядачів. На лікаря, який щойно підійшов до нього, він не звернув уваги.
— Старший команди, в'язня номер 602 до мене!
Обличчя в'язня, що колінкував до коменданта, залишилося незворушним, як маска. Він не підняв голови й тоді, коли комендант заговорив до нього:
— А ти порозумнішав. Це мені подобається. Встань!
Аж тепер здогадалися в'язні, наглядачі і лікар, що задумав Менуда.
Робочі команди ледь помітно заворушились. Це відразу помітили озброєні солдати, у яких за довгі роки тюремної служби виробилася швидка реакція на щонайменші ознаки бунту серед в'язнів. Сторожко ловили вони очима кожен порух в арештантських колонах.