На маяку в Тома Шерборна було вдосталь часу, щоб думати про війну. У його пам’яті проносилися обличчя та голоси хлопців, що стояли поруч із ним і так чи інакше рятували його життя, тих, чиї передсмертні слова він почув, і тих, чиє бурмотіння не міг розібрати, але хай там як, він ствердно хитав головою у відповідь.
Томові пощастило не бути серед чоловіків, чиї ноги трималися лиш на жмутку сухожиль або чиї кишки каскадом випадали з тіла, як слизькі вугрі. Його легені не злипалися, а мозок не став кашуватим від газу. Але він так само постраждав від війни, як і вони, адже був змушений жити в шкурі людини, яка зробила те, що мусила тоді робити. І тінь того, іншого, чоловік ховав глибоко в собі.
Він намагався не замислюватися над цим, хоча знав багатьох, кому це так і не вдалося. Через те він жив власнимм життям, силкуючись не торкатися питань, на які в нього не було відповідей. Коли йому снилися ті часи, котрі він пережив, Том здавався собі восьмирічним хлопчиком з руками в крові. І цьому маленькому хлоп’яті протистояли чоловіки з рушницями та багнетами. Він хвилювався через те, що його шкільні шкарпетки зсунулися, а підтягнути їх Том не мав можливості, бо для цього потрібно опустити рушницю, яку він ледь тримав. До того ж ніде не міг знайти свою матір.
Потім Том прокидався, а довкола — тільки вітер, хвилі, світло й складний механізм, який підтримував палахке полум’я і повертав світловий апарат маяка. Завжди повертав, повсякчас був на варті безпеки.
Якби Томові вдалося сховатися подалі від людей, від спогадів, час зробив би діло.
Янус Рок розташовувався за тисячі миль на захід від будинку в Сиднеї, де минуло Томове дитинство. Але маяк на Янусі був останнім слідом Австралії, що він бачив, коли його корабель плив у Єгипет 1915 року. Ще кілька миль від берега Олбані їх супроводжував запах евкаліптів, і коли аромат зник, Том раптом боляче відчув втрату того, за чим і не думав сумувати. А за кілька годин він побачив світло маяка, найвіддаленішої точки батьківщини, і спогад про нього, як прощальний поцілунок, залишався з Томом протягом усіх цих пекельних років. Коли в червні 1920 року він отримав звістку, що на Янус терміново потрібен доглядач, то відчув: маяк кличе його.
Балансуючи на краю континентального шельфу, Янус не був привабливою пропозицією. Хоча робота на ньому вважалася надскладною й оплата була вищою, досвідчені доглядачі казали, що праця там не вартувала того дріб’язку, який за неї платили. Доглядач, котрого Том мав замінити на Янусі, Тримбл Докерті, наробив багато шуму, повідомивши, що його дружина посилає сигнали мимохідним суднам, використовуючи міжнародні морські сигнальні прапори. Керівництво було незадоволене цим з двох причин: по-перше, через те, що заступник директора Маякової служби кілька років тому заборонив сигналізувати прапорами на Янусі, оскільки для розшифрування повідомлення судна, ризикуючи, підпливали занадто близько; а ще через те, що дружина, про яку йшлося, недавно померла.
Щодо цього розпочалося значне листування між Фримантлом та Мельбурном, заступник директора в Фримантлі боронив Докерті, наголошуючи на роках його бездоганної служби, але головний офіс був зацікавлений в ефективності витрат та дотриманні правил. Компромісу досягли, коли домовились скористатися допомогою тимчасового доглядача, тоді як Докерті на півроку мав отримати відпустку за станом здоров’я.
— Ми зазвичай не посилаємо на Янус неодружених. Місце досить віддалене, отже дружина й діти можуть справді допомагати, а не просто бути там для відради, — сказав Тому керівник округу. — Але, оскільки це тимчасово… За два дні ви поїдете в Партаґез, — додав він і підписав документи Тома на його піврічне переведення.
У нього не було багато речей. Прощатися ні з ким. Через два дні лише з речовим мішком Том піднявся трапом пароплава. «Прометей» плив уздовж південного узбережжя Австралії, дорогою зупиняючись у різних портах між Сиднеєм і Пертом. На верхній палубі, ближче до носа судна, містилося кілька кают для пасажирів першого класу. Том ділив свою каюту третього класу зі старим моряком.
— Я ходив цим маршрутом п’ятдесят років, вони не посміють вимагати з мене плату. До біса їх! — весело сказав чоловік і переключив свою увагу на велику пляшку міцного рому. Щоб уникнути випарів алкоголю, протягом дня Том прогулювався палубою, а вечорами грав у карти в трюмі.
Із першого погляду можна було зрозуміти, хто пройшов війну, а хто відсидівся вдома. Це було відчутно, тому ті та інші трималися свого гурту. Перебування в утробі судна освіжило спогади про кораблі, що везли їх, новобранців, спершу на Близький Схід, а потім у Францію. Щойно прибувши на борт, вони якимось тваринним інстинктом розуміли, хто був офіцером, хто нижчий за чином та звідки вони пливуть.
Як і на військових суднах, щоб якось оживити подорож, вирішили додати трохи спортивного інтересу. Правила гри були досить знайомі: переможе той, хто першим дістане сувенір від пасажира першого класу. Та не будь-який сувенір, а пару жіночих панталон. Призовий фонд подвоювався, якщо власниця зняла їх із себе.
Заводій, вусатий чоловік на ім’я Макґовен, пальці якого пожовкли від сигарет «Вудбайнз», дізнався в одного зі стюардів список пасажирів. Вибір був обмежений, адже на кораблі розміщувалося лише десять кают першого класу. Адвокат та його дружина (краще триматися від них подалі), кілька літніх подружжів, пара старих дів (це убезпечувало), та найкращим варіантом була дочка якогось багатія, яка подорожувала наодинці.
— Думаю, можна піднятися по борту й пролізти через вікно в її каюту, — заявив вусатий. — Хто зі мною?
Небезпечна ініціатива не здивувала Тома. Відколи він повернувся, чув десятки таких історій. Чоловіки заради примхи ризикували власним життям: використовували шлагбаум залізничного переїзду як перешкоду на кінних перегонах; пливли в бурхливу течію, щоб переконатися, чи зможуть вони виплисти звідти. Багато чоловіків, котрі ухилились від смерті там, на війні, тепер, здавалося, ставали залежними від її чар. Проте чимало з них були самі собі хазяїни. А може, просто любили вихвалятися.
Наступної ночі, коли Тому знову наснилися жахіття, він вирішив прогулятися палубою. Була друга година. У цей час він міг ходити де завгодно, тому чоловік повільно прогулювався, спостерігаючи за місячною доріжкою на воді. Притримуючись за поручні, щоб протистояти хитавиці, Том піднявся на верхню палубу й трохи там постояв, вдихаючи свіжість морського бризу та милуючись зірками, які щедро розсипала ніч.
Краєм ока він побачив проблиск світла в одній із кают. Том здивувався, що навіть у пасажирів першого класу буває безсоння. Та якось інтуїтивно він усвідомив знайоме невловиме відчуття неприємностей. Підкравшись до каюти, він зазирнув у вікно.
У тьмяному світлі побачив жінку, притиснену до стіни, хоча чоловік, який також був там, не торкався її. Він наблизився до неї з лукавою посмішкою, які Том бачив занадто часто. Упізнавши чоловіка з трюму, Том згадав про приз. От тупоголові ідіоти! Шерборн узявся за клямку, і двері відчинилися.
— Дай їй спокій, — сказав, увійшовши в каюту. Він говорив стримано, але категорично.
Чоловік розвернувся, щоб побачити, хто це, але, впізнавши Тома, посміхнувся:
— Хай йому грець! Думав, що то стюард! Допоможи мені, я саме…
— Я сказав, дай їй спокій! Вимітайся звідси! Негайно ж!
— Однак я ще не закінчив. Я просто хотів зробити леді приємне. — Від вусаня тхнуло алкоголем і тютюном.
Том поклав руку йому на плече і стис настільки сильно, що той аж скрикнув. Він був на голову нижчий від Тома, однак також спробував ударити його. Том схопив його зап’ястя і викрутив руку.
— Ім’я та звання!
— Маккензі. Рядовий. 3277, — рефлективно назвав свій особовий номер чоловік.
— Рядовий, ви вибачитеся перед цією молодою леді, повернетеся у свою койку і не станете висовуватися на палубу, поки ми не причалимо. Зрозуміло?