— Ти така замурзана. Що ти робила — чистила стічні канави? — спитав він, оглядаючи мій одяг. Я глянула на себе — вигляд був такий самий, як і тоді, коли Генрі зайшов за мною, щоб узяти на першу п'ятницю, — і трохи обтрусила сорочку.
— Пересуваю ящики. Брудна робота, — відповіла я й розправила плечі, так, ніби перебувала на полі бою, і ним були наші стосунки з Філіпом. Це було справжнє життя. Я була у відпустці, от що це було. Тому почувалась вільною й легкою. Але не можна завжди перебувати у відпустці. Рано чи пізно, мусиш повернутись до роботи.
Мати відкашлялась із несхожою на неї ніяковістю. — Пройдімо до салону? — спитала вона. Не чекаючи на відповідь, мати по-королівському провела нас до передньої кімнати. Вони з Філіпом улаштувались на канапі, а я взяла стілець і сіла навпроти. Здавалось, це була співбесіда про прийом на роботу, а не родинна рада. — Будинок має прекрасний вигляд, мамо, — сказав Філіп.
— Дякую, — самовдоволено відповіла мати. А я мусила визнати, що вигляд справді добрий, особливо без тих речей, що ми продали, спакували чи позбавились їх якось інакше. Згадавши те, що я пакувала сама, усвідомлюючи, що йому не буде місця в моєму домі, відчула провину й зробила все, щоб моє обличчя її не виявило.
— Як іде підготовка до переїзду? — спитав він, трохи нахилившись до моєї матері й беручи її руку у свою, наче та потребувала моральної підтримки у такій важкій розмові.
— Іде добре. Просто треба ще багато чого зробити, — відповіла мати. Вона сказала це так, наче організовувала завоювання Російської імперії, а не переїздила до іншого будинку, робила те, що люди роблять досить часто, але завжди знаходила привід для драматизування, особливо перед чоловіками. Ну, назвіть її Скарлетт. Анітрохи не здивувалась би, коли б вона поклала руку на чоло й знепритомніла.
Філіп дивився на матір з добротою й співчуттям і гладив її руку. Коли він того хотів, то був чарівним. Коли ми почали зустрічатись, він завжди знав, коли прислати квіти, завжди казав про ваш чудовий вигляд, коли заходив за вами, його побачення були наче сцени з романтичного фільму. Таке ставлення було приємним.
— А як ти, Філіп? Як твоя робота? Як твоя чудова матінка?
Я голосно хихикнула, і мати послала мені вбивчий погляд. Мати й місіс Спенсер, попри те, що були двома горошинами з одного стручка, ненавиділи одна одну. Під час святкування весілля вони були нерозлучні, воркували над усім, схиливши голови одна до одної, немовби ділились секретами, а потім, на сніданку в день по весіллі, коли місіс Спенсер від'їхала, поспішаючи до аеропорту, мати прошепотіла мені на вухо: «Думала, вона ніколи не поїде».
— У моєї матері все добре, дякую, що спитали. А роботи багато. Ми розвиваємось. Скоро маємо намір переїхати в нові офіси, а інакше сидітимемо на головах один в одного.
— О, це здорово! — промовила мати з тією самою веселою, чи не лінивою, байдужістю, з якою сприймала батькову працю. Не можу її звинувачувати: коли Філіп починав розмови про незбагненні фінансові трансакції, що заполонили сторінки «Wall Street Journal», я слабо розуміла, про що, власне, йдеться. Амортизація, акти, безліч різних недешифрабельних абревіатур: REIT[107], GLA[108], ТРТІ[109]. Не те щоб це не було цікаво… Ні, все-таки було нецікаво.
Бесіда загальмувала зі скреготом. — Як добре, що він приїхав, — сказала мати. — Правда, здорово?
— Так, — промовила я обережно. — Питання видалось мені пасткою. — Надовго?
— На один день. Треба повертатися до офісу. Гадав, приїду й допоможу вам пакуватись. Маємо квитки на полуденний рейс додому.
Тепло, яке щойно зігріло мене, перетворилось на мороз. — Але, мамо… — почала було я.
Вона перебила мене: — Я впораюсь з усім цим.
— Тут стільки роботи… — відповіла я кволо.
— Не хочу тримати тебе тут, далеко від Філіпа. — Під материною посмішкою ховалася сталева твердість. Мушу їхати.
— Отже, все вирішено, — додав він, і я побачила ворожу рішучість у нього в очах, коли він посміхався до мене, — тріумф, не радість. Наскільки я не хотіла сорому й незручності розлучення, та Філіп з матір'ю хотіли цього ще менше. Пастка законного шлюбу захлопнулась із клацанням.
Яка, власне, різниця. Генрі відмовився від мене. Я бачила лише два тьмяних шляхи, якими могло б іти моє життя без Філіпа, й обидва були страшенно порожні. Або воно буде таким, як у Чикаго, додасться лише бонус остракізму[110], або непевний світ, у якому я буду змушена прокладати свою власну дорогу. Я не могла передбачити в ньому більше, ніж кілька прогулянок з Шарон і Генрі, що мали свої власні життя й не були призначені моїми провідниками крізь нетрі. Генрі… Ну, Генрі це зовсім не цікаво. Про що, власне, я думаю? Маю чоловіка й життя. Прекрасне життя. Життя, якому би позаздрили чимало людей. Я не мала права покинути його лише тому, що мене не влаштовує.