Проходячи коридором, я зазирнула у широкі скляні двері й побачила класну кімнату. Це було тут. Вона була такою, як я собі й уявляла: світлою й провітреною, з мольбертами й ослінчиками, що ніби чекали з високою платформою в другому кінці, де має стояти модель або вчитель. Поклавши руку на скло, я схилилась, і від мого дихання на ньому утворилось коло. Я уявила міс Пайн, що, подзвонюючи, рухається кімнатою. Уявила, як сиджу, примостившись на краєчку ослінчика, ноги зігнуті під однією з дошок, пензель рухається мольбертом, заповнюючи порожнечу тим, що бачила й не бачила. Може, коли малювали, лунала музика, раптові розмови й сміх підкреслювали мовчанку творіння, і я стану частиною чогось такого, чого ніколи не відчувала, і мені буде все одно, скільки людей мене оточують.
Нарешті я пішла далі й знайшла сходи. Коли лізла ними вгору, вони дзвеніли піді мною, звуки музики ставали голоснішими, коли йшла на другий поверх, і стали знов тихшими, коли досягла третього. Нагорі було тепліше, сонце потрапляло крізь вікна, як у теплицю, і було таким ласкавим, наче я знов була у Магнолії. Бачила, як працювали люди, коли вона йшла коридором: минала впевнений рух гончарних кругів, вдихала багатий гострий запах глини, чула дзижчання й тверді постукування, які не могла визначити. Нарешті вона всунула ключ у замок кімнати 314.
Будинок був, швидше за все, відкритим складом, який тепер поділили на маленькі студії, і ця була крихітна: коли б вона стояла посередині, торкалась би обох протилежних стін руками. На задній стіні — широке вікно, і хоча вже смеркалось, кімната буде сонячною вранці, і в ній не бракуватиме місця для стільця й шафи, для приладдя й одного або двох мольбертів. Уявила, як приходжу сюди вранці, зачиняю двері, щоб віддалити галас і дзижчання міста, сьорбаю помаранчевий сік, коли розкладаю пензлі, як хірургічні знаряддя, дозволяючи світлу малювати на полотні й показувати, де треба малювати. Вірджинія Вулф казала, що письменники повинні мати свій власний простір, може, художники також його потребували. Кожному потрібна своя кімната, де від нього ніхто нічого не очікує, де не треба йти на компроміси, де можна бути людиною, якою ти себе почуваєш.
Музика, приглушена або тиха, просочувалась крізь стіни, запах фарби, глини й вугільних олівців — усе це означало, що це можливо. Усі ці люди робили те, що вони хотіли, аби сталось. Я не сама. Не було чого боятись. Мій дід був художником, бабуся — письменницею. Моя креативність не була випадковою. Була моєю долею.
Коли я прийшла додому, гадаю, було вже пізно, але насправді ми ніколи не мали спеціального часу обіду. Філіп часто їв у офісі або де-інде зі своїми клієнтами, а мій обід зазвичай складався з того, що я знаходила в холодильнику: йогурту, стейку, що лишався від обідів Філіпа, і жменьки макадамії[112] та, може, солоного огірка. Очевидно, цього вечора він особливо чекав на моє повернення, щось приніс з роботи і був сердитий, що мене нема.
— Де ти була? — спитав він.
Я не хотіла йому розповідати. Він не розглядав моє малювання як компроміс, на який пішла, щоб повернутись сюди, за те, що терпіла стільки всього, чого не хотіла. Але я зробила, як моя мати, а це ніколи не спрацьовувало. Не хотіла, щоб це тривало завжди, не зараз, коли довідалась, що маю можливості для чогось більшого. — Дивилась на художню студію.
— На художню студію? — Він глянув на мене так, наче я сказала йому, що полювала на одноногих єдинорогів. — Навіщо? — Його хвилювання можна було зрозуміти. Він не знав жодної жінки, яка б мала інші хобі, ніж купівля й нарікання на невісток, а єдиними хобі серед чоловіків, яких знав, були гольф і невірність. Була на сто відсотків певна, що він не перейняв жодного захоплення з вище згаданих, але то була лише справа часу.
— Ти знаєш — щоб займатись живописом.
— Тобто малювати?
— Так, малювати. І креслити. І, не знаю, може, робити колажі. Те, що буде мені до вподоби.
— І хто за це плататиме? — спитав він різко, і я зрозуміла, що він розсердився не на жарт. Ніколи не питав, на що витрачаю гроші, мабуть, тому, що майже їх не витрачала. Радість почала зникати, і кімната довкола мене зробилась темнішою. Філіп сплачував рахунки. Коли він не хотів за це платати, не мусив, хто б заперечував. Тому у жінок має бути своя праця, власні гроші, гадала. Тому і я цього хочу. Як бабуся.