Але більшість часу я працювала в крамниці Кіри, оточена запахом деревини й фарб, ароматом нового паперу, я прагнула якомога частіше розмовляти з дітьми, зокрема з розпатланими підлітками, у чиїх поглядах бачила гостру беззахисність. У їхніх кишенях дзвеніли монети, пальці були замазані свинцевим олівцем. Коли вони забирали свої покупки, мені хотілося схопити їх за руки і порадити: «Робіть це завжди, якщо це дає вам щастя, робіть це завжди. Робіть те, що насичує ваші душі і не слухайте нікого, хто скаже вам, що це вас зруйнує».
Я ще ніколи їм цього не сказала. Натомість проводжала до дверей з новими вугільними олівцями й акварельними фарбами, завжди кажучи: — Заходьте ще. — Я гадала, що цього благословення буде досить для їхнього подальшого життя.
— Обід! — крикнула Вані, відкидаючи москітну сітку і виходячи на ґанок з тацею, повною різних страв. За нею йшов її чоловік з такою самою тацею, за ними — Генрі з Пітом, усі сіли на свої місця, і ми поставили на стіл усі страви, і на ньому ледь вистачало місця для наших тарілок, ми розставляли напої й срібні куверти[113], і наші лікті поступалися місцем заради безпеки страв. Ми зустрілися біля «Кухні», отже, обідали надворі, відчуваючи на руках вологе повітря, я дивувалась, кому це спало на думку, однак, Вані уже все приготувала. Були великі блюда із золотаво-коричневими рибними пирогами, піраміди літніх ролів, гілочки базиліку виступали за краї рисового паперу. Переді мною стояла тарілочка салату: огірки з бланшированими краями, товсті червоні шматки помідорів з городу Генрі, прозора цибуля, посипана арахісом, замаринована у чомусь такому, від чого віяло гострим і солодким. Дерев'яні філіжанки, повні курятиною з морквою, домашньою локшиною й каррі, Генрі поставив карафи з лимонадом і холодною водою і чаєм на середину столу, я була приголомшена усією цією щедрістю і водночас вдячна за неї.
Напередодні ми з Генрі ходили в клуб послухати ансамбль Кевіна. Музика була занадто голосна, а пиво занадто гірке, але ми пробули там до самого світанку, потім я довго спала, а весь пополудень малювала, поки не зауважила, що запізнююсь. Поквапилась на обід і прийшла останньою. Я одягла широку біло-блакитну блузу з вишивкою, джинсові шорти на голих ногах були геть заляпані фарбою, але, здавалось, усім було байдуже. Коли я увійшла, Генрі поцілував мене у щоку й зауважив, що я вродлива, попри те, що з часу мого приїзду до Магнолії набрала вже десять зайвих фунтів, а пахло від мене оливою та друкарською фарбою.
— Дозволь мені сісти тут, — мовив Генрі, падаючи на стілець обік мене й запустивши пальці у волосся, кучері в нього чарівно стирчали. Вигляд мав звичайний, щасливий і втомлений від хаосу турбот про кожного з нас.
— Прошу, — відповіла я, ставлячи перед ним тарілку з літніми ролами. Пам'ятала своє враження від Генрі, коли працював на городі, як хотіла застосувати до нього садові ножиці, зішкребти бруд з його обличчя, одягти на нього брюки, які б йому личили. Тепер я так не думала. Він подобався мені таким, з розпатланими кучерями й бородою, яку мусив підстригти три дні тому. Подобалась його вилиняла футболка й джинси з дірками внизу, бо він часто наступав на них. Я вважала його теплим і затишним. Він нагадував людей, серед яких я хотіла бути.
Коли я поїхала до Філіпа, намагалась не думати про Генрі. Хотіла вважати, що не лишаю Філіпа через Генрі, або принаймні через імовірність Генрі, коли, звичайно, така імовірність існувала. Я хотіла піти від Філіпа тому й лише тому, що мені не слід було з ним одружуватись, а Генрі зводив усе нанівець своєю добротою, широкими руками й бородою, яка лоскотала мені обличчя, коли він мене цілував, тому що він міг просто зірвати щось і з'їсти, що люди, з якими він працював, ставилися до нього не зі страхом, а з повагою, бо він збирав біля себе людей тільки тому, що був їм радий. Я не хотіла вважати Генрі причиною нашого розлучення, а коли повернулась до Магнолії, було так, наче ми почали все спочатку і Генрі став для мене, як і все у моєму теперішньому житті, новим і повним сподівань.