Гаразд. Не збиралася про це думати. Тому що все буде добре. Витягши валізу з мого гардеробу, мовчки склала речі. Поїду на тиждень і коли повернуся, все буде в порядку. Він усе забуде про розлучення. Я забуду про гнів, що піднявся у мені. Стриманість, з якою він до мене ставився, болісну впевненість, що я відчула, коли він заговорив про дитину. В Магнолії буде тепло. Візьму з собою шорти, блузи без рукавів, і ніхто не зважатиме на мої голі пухлі руки. У повітрі буде стільки пилку, що важко буде дихати. На другий день мого перебування ми з матір'ю вчепимося в горлянки одна одній, але мене не буде тут. Я взяла майже порожню пляшечку антацидів[21], розтовкла кілька в порошок на язиці; по дорозі до аеропорту чула бурчання в шлунку, коли той гнівався сам на себе.
Очевидно, мої батьки оселилися в Магнолії, бо вона була між Мемфісом і Літлроком, а мій батько починав інвестувати капітал у нерухомість у цих двох містах, але вважаю, що вони вибрали її, бо родичам батька й матері однаково було незручно туди приїжджати. Мати стверджувала, що любить це містечко, бо воно маленьке, майже село. «Мемфіс без його метушні», — називала його вона, хоча Мемфіс — сучасний Готем[22] з його боротьбою зі злочинністю й загрозами на горизонті. Магнолія була прекрасним містом, досить великим, щоб мати культурні принади, які мама так любила, а також могла вести соціальне життя, керуючи ним своїми тоненькими ручками. Воно було досить південним, щоб бути чарівним без культурного шоку й для моїх батьків з півночі, і досить північним, прохолодним у зимові місяці, щоб остудити мамин садок, не завдавши йому великої шкоди. Попри всі мої нарікання на місто, я не поспішала звідти втекти, воно тримало мене у своєму повільному плині до того часу, поки я не зустріла Філіпа й не виїхала до Чикаго.
До материного дому я доїхала на таксі, водій слухав гіпнотично-агресивні виплески радіо. Зупинив на окружній дорозі. Батьки купили цей старий цегляний будинок у колоніальному стилі з чорними віконницями та шпилястим дахом над передніми дверима, коли у 1945-му одружилися. Матері було лише двадцять, батько був старший за неї на кілька років, щойно повернувся з — дякувати Богу — необтяжливої служби на війні. Час від часу переробляли щось усередині, але зовні будинок був таким, яким я пам'ятала його з дитинства. Я вдихала аромат жимолості й гліцинії, що росли з боків будинку, а також літній зелений запах мокрого ґрунту. Живоплоти довкола забудови були вкриті бутонами, що через два тижні розквітнуть рясно, укриють тротуар жовтим колючим пилом, а потім припинять це буйство, відступлять у впорядковану щоденність, відзначивши межу володінь по-військовому виструнченими рядами.
Будинок моєї матері стояв на Брайар-Хілл, де величезні будинки поблизу кантрі-клубу переходили у сімейні володіння й модні крамниці. Сусідній будинок був навіть старішим, справжній фермерський дім, побудований на землі, на якій виросли багаті квартали, багато років він належав Шулерам, нащадкам родини, яка його збудувала. Мати любила подібні речі, квартали з історією, старими будинками, у яких родини жили багато років. Діти Шулерів були у старших класах, коли я народилася, будинок порожнів більше й більше, власники виїжджали, пожвавлювався лише на Різдво й Великдень, коли всі стікалися додому з власними новими родинами на буксирі або на випадковий недільний обід, коли на задньому дворі грали в крокет, а діти ловили світляків у темному саду.
Але зараз усе мало такий вигляд, наче була вечірка у розпалі. Стоячи біля мовчазного материного дому, я чула звуки бесіди й сміху, що переливалися через паркан, кроки людей. Може, краще піти туди, подумала я. Здавалося, там було веселіше.
Перш ніж я наважилася втекти, передні двері відчинилися, і звідти долинув знайомий запах. Пахло пилом, старими книгами, полірованим деревом і чимось квітковим від букетів на столі в передпокої, й серед усього цього уловлювався майже нечутний аромат батькових сигар. І хоча батько помер незабаром по тому, як ми з Філіпом одружилися, думалося болісно про його смерть. Я зробила глибокий, повільний вдих, у якому був його заспокійливий запах. Паніка й гнів перегоріли по дорозі сюди, смуток пік мені груди, і, здавалося, його могли утишити пахощі батьківського дому.
Але біля дверей не стояла моя мати, то була жінка десь мого віку, з модно підстриженим волоссям, бездоганним макіяжем, у строгому блакитному костюмі з білою облямівкою й перламутровими ґудзиками, просто типова представниця Асоціації жінок Магнолії.