Мати, навпаки, була вродливою, справжньою генетичною аномалією, наче прошарок у сандвічі між нами, вона мала делікатні риси обличчя, тонкі кістки, шовкове волосся кольору шампанського. Вона хотіла підняти мене до свого іміджу, але мені ніколи не вдавалося допасуватися до її легкої елегантності. На танцях мої рукавички мокріли від поту, і хоча я буквально слідувала її інструкціям, як зачісувати волосся, її волосся ставало гладким і блискучим, як грива чистокровного коня, моє ж — пухнастим і летючим, так, наче я не підкорялася навмисне. Я носила одяг, який вона мені купувала, але, здавалося, усе мені не личило, блузи піднімалися вгору, як би я їх не натягувала, а моделі, що мали такий досконалий вигляд на сторінках «Seventeen»[23], якось утрачали свою привабливість на мені, робили мене товстою, наче я проносила на сідницях крадені пакети з борошном.
— Як долетіла? — спитала мати, випускаючи мене з обіймів і лишаючи за собою хмаринку парфумів «L'Air du Temps».
— Чудово. Що відбувається в сусідів? Схоже на те, що в них вечірка.
— Це жахливо, чи не так? Шулери продали будинок, і чоловік, який його купив, перетворив його на ресторан. Ресторан! У цьому кварталі! Можеш у це повірити?
Могла, звичайно. Квартал, де жили мої батьки, з плином років ставав усе більше сучасним, але найменша зміна робила матір нещасною.
— Чи є в цьому якась користь?
— Звідки я знаю? Перетворили мою галявину на стоянку. Напевно не їстиму там.
— Коли бути справедливим, це не твоя галявина. Його.
— Вона досить близько. І галас! Вантажівки здають назад з цим жахливим бібіканням, день і ніч. Перетворили задню веранду Шулерів на місце відпочинку, і ці жахливі ракети з саду…
— Типу, люди їдять, п'ють, радіють? Цікаво буде подивитися на великий гармидер довкола.
— Не будь такою саркастичною.
— Сарказм — єдине, що в мене є, мамо. — Я трохи поспала в літаку, але стомилася, й мої почуття були розбурхані та збентежені.
— Ну, добре, що ти приїхала. Філіп не сумує за тобою?
Я зневажила питання. — Філіп цього тижня їде до Нью-Йорка у справах бізнесу. — Це було правдою, але не цілковитою.
— Чому ти не поїхала з ним? Поки він працює, могла б поїхати по магазинах. Я так робила, коли у твого батька були справи в Нью-Йорку. — Мати весело ляснула в долоні, як дівча, якому дали нову ляльку. Я би послала її до Нью-Йорка з Філіпом. Вони подобалися одне одному більше, ніж я їм обом.
Ну, ненавиджу я ходити по крамницях, і це факт. Думка про те, щоб залізти в магазин або, ще гірше, в торгову галерею й годинами приміряти одяг і більше нічого не робити, викликала в мене бажання відкусити власну руку. Коли я була молодшою й мати брала мене з собою купувати одяг, я завжди брала з собою книгу, і поки вона вешталася по відділах для молоді, лізла під вішак з одягом, доки вона досягала критичної маси одягового простору й мені доводилося йти міряти, щоб вона могла покритикувати мене публічно, як планувала.
— Отже, ти пробудеш цілий тиждень?
— Мала такий намір, — відповіла я. Якщо Філіп говорив серйозно й ми насправді розлучимося. У животі починає крутити від цієї думки. Однак зараз я не збиралася в це заглиблюватись. Незграбно змінила тему. — Шарон говорить, ти хотіла мені про щось розповісти.
— Ну-у, у мене є деякі новини. — Ну-у. Два склади. Хоча вона народилася й виросла у Вашингтоні, округ Колумбія, південний акцент розцвів у ній, як гліцинія. Я позбавилась свого, переїхавши, перейнявши вимову диктора, що не належить до жодного району, і втомившись від людей, включаючи мого чоловіка, що зменшували мій коефіцієнт інтелектуального розвитку на два десятки пунктів, почувши, як говорю.