— Буде чудово, Марджі. Він прекрасна людина, до того ж фінансово забезпечений.
— Мене не обходить фінансове забезпечення.
— Тебе б це обходило більше, коли б ти не жила так, як усе своє життя, — заперечувала мати.
— Мамо, для мене це не має значення. Не так, як для тебе.
— Урешті-решт усе буде нормально, Марджі, — зі спокійною посмішкою мати схиляла голову над її вишиванням, немовби у чомусь перемагала. — Ось побачиш.
Однак, урешті-решт все в порядку не було. Не було зовсім ніколи.
Після вечері та безкінечних розмов батька з містером Чепменом про забезпечення актів Ховланда Барнса, де Марджі сміливо опиралася бажанню заснути над картоплею, мати запропонувала їй і містеру Чепмену прогулятися. Марджі цілий день сиділа вдома, і зараз же побігла по свій плащ. Навіть прогулянка з містером Чепменом була кращою, ніж сидіння з батьками і ним за філіжанкою кави та чемна бесіда в салоні.
Мовчки минули кілька будинків, коли ж дійшли до Бук-Хілл-Парк, містер Чепмен запропонував трохи посидіти. Марджі охопили погані передчуття, майнула шалена, бунтівна думка втекти, просто повернутися й побігти геть, туди, де містер Чепмен не міг досягти її.
Натомість вона сіла на самому краєчку лавки, за два добрих фути від нього. — Марджі, — почав містер Чепмен похмуро, наче готувався прочитати лекцію в коледжі. — Гадаю, що ви усвідомлюєте, як тісно ми співпрацюємо з вашим батьком.
Він зупинився, і Марджі зрозуміла, що від неї чекають відповіді. — Так, — відповіла, і це прозвучало скоріше питанням, ніж відповіддю.
— Цей союз я хотів би зберегти за будь-яких умов. Ваш батько — велика людина, Марджі. Він вніс зміни в банківську справу у Вашингтоні. — Містер Чепмен задзижчав. Марджі хотілося, щоб десь поблизу опинилася тарілка з якою-небудь картоплею, куди вона могла б сховати обличчя. Вона ледве розуміла п'яту частину з того, що зробив батько, і їй було страшенно нудно. Найбентежнішим, що стосувалося її, була його участь у бейсбольній команді вашингтонських сенаторів, однак мати не часто дозволяла ходити на матчі. «Обов'язки представників вашого класу» по суті не містили в собі, очевидно, поїдання арахісу та інших простецьких розваг.
— Я хотів би зміцнити дані стосунки одруженням з вами, Марджі, — нарешті проголосив містер Чепмен, поклавши руки собі на стегна, і сів прямо. Він не дивився на неї, втім, як і весь час протягом своєї промови. Взагалі, здавалося, що він розмовляв з кимось іншим.
Марджі хотілося голосно розсміятися, але вона була така перелякана. — Вибачте, містере Чепмен, ви робите мені пропозицію?
Він несамовито подивився на неї, Марджі навіть трохи поспівчувала йому, зауваживши, що він нервується. Невже, міркувала вона, у своєму довгому-предовгому житті він ніколи нікому не пропонував одружитися? А може, всі його пропозиції були невдалі, і тепер він боявся, що йому знову відмовлять?
Відкашлявшись, містер Чепмен знов опустив руки. Марджі припускала, що долоні його спітніли. — Я… Так, Марджі, думаю, ми повинні одружитися. Знаєте, ваша мати дуже хвилюється, що ви не вийдете заміж.
Марджі прочитала багато любовних романів, та ніколи раніше не чула про подібні пропозиції. Він не сказав, що до неї відчуває, і взагалі про неї не згадав, насправді. Навіть містер Дарсі[29] зрештою наважився зізнатися у своїх почуттях. Вона знала, що містер Чепмен був старшим, практичним чоловіком, але яку відповідь він сподівався отримати? Коли б вона була іншою дівчиною, вродливішою, вмілою в поводженні, вона знала би, як відповісти, як відмовити йому, не образивши. Насправді ж, міркувала вона з обуренням, що він заслуговує бути ображеним, бо навіть не зробив вигляду, що кохає її. Але, насамперед, коли б вона була такою дівчиною, то не дістала би такої пропозиції.
Отже, Марджі зробила найрозумніше. Вона підвелася з лави, підсмикнула спідницю, щоб не наступити на неї, обернулася до виходу з парку й кинулася бігти. Бігла всю дорогу до дому, не турбуючись про те, що думають люди, повз яких вона пробігала, про жінку у вечірній сукні, що біжить вулицею. По сходах забігла у свою кімнату, замкнула двері і, задихаючись, упала на ліжко. Їй було жарко, пальці боліли, бо вона забила їх об тротуар у своїх черевичках з тоненькою підошвою, думки мішалися в голові.
Вона чула, як унизу постукали в двері, потім голоси в холі: високий і схвильований — материн, мурмотання батька й містера Чепмена. Звук дверей батькового кабінету, що відчинилися й зачинилися, а потім довге пророче мовчання. Марджі лежала на ліжку із заплющеними очима. Вона не знала, що має робити. Зараз вони прийдуть, обоє — боронь боже втрьох, — батько матиме ображений вигляд, мати шаленітиме. Згадала розмову з матір'ю в салоні. Мати знала. Звичайно, знала. Містер Чепмен попросив батькового дозволу, мабуть, мати теж була там. Батьки прохали його одружитися з нею (ця думка була такою принизливою, що її не хотілося додумувати).