Вона так і заснула у своїй вечірній сукні, в черевиках, лежачи поверх пледа. Коли прокинулася вранці, залізла до ванни й сиділа у воді, поки не змерзла. Вона зачесала волосся у простий вузол на потилиці, одяглася, глянула у дзеркало. Вигляд, як у старої діви, подумала: бліда, у темній сукні, наче у жалобі за своїм навіки похованим життям. Отже, подумала, такі справи. Вони хочуть, щоб я одружилася з містером Чепменом, але цього не буде. Не одружуся і все, знайду роботу, не вимріяну роботу — скажімо, друкаркою, — зараз усе частіше наймають жінок-клерків. Переїду в один з тих пансіонів, а сюди приходитиму лише на свята, ми всі сидітимемо за столом, будемо надзвичайно ввічливі, і я стану щасливою, бо буду вільною.
Розправивши плечі, Марджі похитала головою. Вона спустилась униз, до вітальні, де вже снідали батьки. Як завжди, батько сховався за газетою. Мати пила чай і, на здивування Марджі, не вихлюпнула його їй в обличчя, коли вона прокрадалась до свого стільця.
— Доброго ранку, — промовив батько з-за газети.
— Доброго ранку, — промурмотіла Марджі. З блюда для тостів вона взяла шматочок підсмаженого хліба й намазала його джемом.
Мати підвела очі від чашки, але нічого не сказала. Марджі жувала свій тост, його шматочки хрумтіли на зубах голосно, як артилерійський обстріл.
Нарешті батько перегорнув останню сторінку, склав її й поклав на стіл. Марджі ковтала важко, сухий тост шкрябав горло.
— Збираєшся до Європи? — спитав батько. Він мав звичку починати розмову з того місця, до якого дійшов у своїх міркуваннях, що часто викликало замішання й нерозуміння частини з його слухачів.
— Вибач? — промовила вона. З усіх можливих сценаріїв, що вона уявляла собі вчора ввечері, чимала кількість були глибоко мелодраматичними, натхненними готичними новелами й низкою фільмів Валентино[30], але подорож до Європи не була однією з перших у списку. Насправді вона була десь у самому його кінці.
— Сьогодні замовлю квитки. Мати повезе тебе до Нью-Йорка, а звідти поїдеш.
— Не розумію. — Такою мала бути кара? Вигнання? Європа. Марджі, звичайно, мріяла піти, але то була лише мрія.
— Твоя кузина Евелін збирається у подорож, — нарешті промовила мати. Вона підняла свою серветку, обережно промокаючи кутики вуст, хоча ті були зовсім сухі, і на мільйонну частку секунди Марджі захотіла мати хоча б одну єдину крихітку її рівноваги. — Вона потребуватиме провідника. Поїдеш з нею.
— Але… — Марджі почала сперечатися та відразу ж замовкла. Евелін було вісімнадцять, і вона була невиправною. Марджі й Евелін, кузини приблизно одного віку, часто зустрічалися на родинних зібраннях, і Марджі з соромом мусила визнати, що Евелін від самого початку командувала нею. Зіпсована, вимоглива і владна, вона отримувала задоволення, наказуючи Марджі. У їхніх забавах Евелін була принцесою, а Марджі — придворною дамою, Евелін була лицарем, а Марджі — бойовим конем. Евелін була хоробрим героєм, а Марджі (в даному випадку зовсім непридатним) — негідником. Евелін була надзвичайно досвідченою у створенні ситуацій, що надавали їй перевагу, а тому Марджі радше з'їла би розбиту склянку, ніж провела шість місяців у подорожі з нею.
Але альтернативою була не розбита склянка, а життя з містером Чепменом. У порівнянні з цим тягати Евелін по художніх галереях було цілковитим задоволенням. В Європі! Лондон, Париж, Рим! Вулиці, мощені бруківкою, собори, оперні театри, музеї, замки, принци. Марджі зітхнула, і зітхання було мрійливим.
Мати, побачивши, як Марджі занурилася у марення, спохмурніла. — Відповідатимеш за Евелін, зрозуміла? Посилають її у подорож, сподіваючись, що… Набереться трохи розуму. І, відверто кажучи, сподіваюся, що ти також. Ти вже довела, що не бажаєш брати на себе жодної відповідальності. Молитимусь, щоб ця подорож навчила тебе розуміти цінності, про які, на жаль, ти так мало думаєш. — Вона ковтнула чаю, але відразу ж стиснула губи, наче пила виноградний сік.
Імовірно, вона заперечила б. Але вона сиділа тут, двадцятичотирирічна й незаміжня, і найбільшою її перспективою (ба, навіть єдиною) було одруження з тим, хто один на землі лишиться не вибраний, і навіть тоді мусить добре подумати. Такі були її справи: прийняти долю старої тітоньки однієї з найвідоміших Нью-Йоркських гарпій або вийти заміж за містера Чепмена й бути приреченою десятиріччями вести бесіди про муніципальні боргові зобов'язання й податкові акти.
— Коли я від'їжджаю? — спитала Марджі.
Глава п'ята