— Ну Марджі! — засміялась Евелін. — Ти абсолютно безнадійна. — Вона повернулася до своїх друзів. — Ходімо, — промовила, й вони підвелися, наче вона їх розбудила, чоловіки попленталися, а жінки попливли до дверей, лишивши Марджі стояти саму у вестибюлі, з книгою в одній руці, сумочкою в другій, вона не знала, що тепер робити й куди йти.
Зовні її чекав увесь Париж, але Марджі почувалася спустошеною й приголомшеною. Вона зазнала невдачі, від неї відмовились, вона не відала, що скаже матері. Нарешті, коли один з неприємних портьє, відкашлявшись, попросив її не стояти серед вестибюлю, вона пішла до конторки, щоб послати телеграму. Довго-довго водила ручкою по паперу, перш ніж написати відповідно стисле: «Добралися добре. М. і Е.»
Глава сьома
Мадлен, 1999
Наступного дня мати запросила мене ще на один ланч, але я відмовилася йти. Не могла ще один пополудень сидіти й робити вигляд, спостерігати, як роблять вигляд інші. У мене боліло серце, коли я згадувала про всіх нас у кімнаті, як кожна з нас грала свою роль, і не хотіла робити це знову.
Коли мати пішла, я спустилася по Роу вниз пошукати, де б поїсти. В кінці вулиці, де жили мої батьки, у різних напрямках тяглися ряди ресторанів і крамничок, що розташувалися у невибагливих цегляних будиночках. То була стара частина міста, і коли я була молодшою, вона перебувала на межі респектабельності: бутик, де мати купувала собі шалики, був поряд з магазином тютюну й курильних приладів і ресторанчиком, де подавали фалафель[38] і де вешталися студенти коледжу. Старшокласницею весь час туди ходила, робила вигляд, що змучена, пила каву з автоматів, розглядала книжки з мистецтва й блукала відділом поезії у книгарні, сподіваючись зустріти хлопця з поетичною душею (до вашого відома, згідно з моїми підлітковими інтенсивними дослідженнями, впевнена, що таких хлопців не існує), купувала печиво розміром з мою голову й роздивлялася вітрини дорогою додому.
Зараз, ідучи вулицею у пошуках їжі, я помітила, що все змінилося на користь вищого класу. Магазин для курців перетворився на місце продажу картин тутешніх художників і прикрас місцевого виробництва, заклад, де подавали фалафель, витіснила пивна фабрика (мабуть, студенти коледжу вважають цю заміну справедливою). Знайшла ресторан з крихітним патіо, оточеним кованим парканом, де замовила яйця бенедікт і каву, і поки чекала, відхилилася назад, підставивши обличчя сонцю і дозволивши гріти його, як ознаку обіцянки, що зігріває серце.
На мене чекав день, порожній, вільний, відкритий, і це місце здавалося мені розкішним, бо я не мала заповнювати чимось свій час.
Що я робила зазвичай, коли була самотня й жила сама по собі? Почуття було таким, наче я пригадувала давно почуту розповідь, яку майже забула: розпливчастий початок і кінець, алогічні деталі. Малювала. До сутінків, до болю в очах і пальцях, вечори в порожнім кінотеатрі другого екрана, руки, липкі від масла й солоні від поп-корну. Більше, ніж події того часу я пам'ятала почуття простору й волі, наче була на вічних літніх канікулах. Я дивилася на людей довкола, наче тікала від когось, робила щось невластиве. Зараз я дивувалася, чому так відчувала. Може, зрештою, то було життя, де я могла робити все що хочу.
— Ну-ну, розслабляємось на роботі. — Я здригнулася і швидко розплющила очі. Обличчя зробилося гарячим від сонячного світла, воно ринуло мені в очі, і спочатку я бачила лише плями. Зморгнувши, глянула скоса й побачила Шарон.
— Привіт. Я просто… У матері вдома зовсім немає їжі… — Я була певна, що вона жартує, але засоромилася, що вона побачила, як я гріюся на сонечку, наче кішка, замість того, щоб робити щось відповідальне.
— Розслабся, розслабся, жартую. Можна посидіти з тобою? — На ній була сукня та блейзер, але перш ніж я відповіла, вона глянула на огорожу, що оточувала патіо ресторану, підстрибнула і перемахнула через неї. За мить вона уже влаштовувалася на порожнім стільці навпроти, вішала сумочку й жакет на спинку й шукала очима офіціанта.
Я сіла прямо й почала порпатися в сумочці, поки не знайшла темні окуляри, що, очевидно, валялись там з минулого літа, судячи зі смужок і подряпин на них. Пальцями зачепила мобільний телефон, що вперто мовчав. Філіп ще не пробачив мені, подумала я. А може, просто зайнятий у Нью-Йорку. Це він наполягав, щоб у нас були сотові телефони, задовго до того, як вони зробилися популярні, і з того часу ми купували нові моделі, щойно вони з'являлися у продажу. Філіп любив мати все найкраще.
38
Фалафель — арабська або єврейська страва, що представляє собою підсмажені у фритюрі кульки з нуту, іноді з додаванням квасолі, приправлені спеціями.