Марджі засиділася за вечерею і коли повернулася до готелю, зрозуміла, що Евелін приходила і знов пішла; безлад здавався трохи інакшим, повітря пахло парфумами й лосьйонами, цитриною, трояндою й лавандою. Вона могла б піти пошукати Евелін, але з чого почати? Місто велике й метушливе, надходила ніч, а її кузина могла бути де-інде. З настанням вечора кав'ярні стали більш людними, вулиці, що були порожні пізнім пополуднем, тепер знов заповнилися людьми. У напівтемряві світилися вікна, люди ховали за ними свої таємниці, і за якимось з них могла бути Евелін.
На іншому боці вулиці музика лунала з підвалу, і Марджі бачила, як люди спускались туди сходами до дверей. Нічний клуб, подумала дівчина. Люди, що туди заходили, на вигляд були нормальні і зовсім не походили на дегенератів, про яких її попереджували. А чому б і їй не піти туди? Ніхто її не зупиняв. Та від оповідей, які вона раніше чула, мороз поза спиною пішов, звичка чогось боятися приглушала задоволення від свободи й незалежності, яку вона щойно відчула. Що, як на неї нападуть? Або приймуть за «нічного метелика»? Може, тільки ці на вигляд нормальні люди, щойно зайшовши туди, перетворяться на злих брутальних п'яниць? Але, ох, ця музика! Вона так мало чула джазу: певно, батьки не слухали його вдома, не грали його і на вечірках, куди вона ходила. Але хіба не хочеться танцювати від нього? Марджі перехилилась через підвіконня, визирнула вниз, ноги її рухалися самі по собі, ніби кличучи її туди, назовні, заохочуючи приєднатися до танцюристів.
Отак воно і сталося. Евелін приходила, коли Марджі не було, а Марджі почала все більше й більше підозрювати, що Евелін уникає їхніх неминучих суперечок. Марджі вставала рано, гуляла ще порожніми вулицями, тільки збиральники сміття й пекарі робили свою справу, всі інші мешканці міста сонно рухалися. Відвідувала ті місця, про які читала, про які мріяла: гуляла Люксембурзьким садом, заздрячи закоханим, що блукали колись між статуями, цілувалися під тінню дерев, і вона червоніла й поспішала пройти повз них, відводячи очі. Лізла численними сходами до базиліки Сакре-Кер[48], сідала з сотнями інших і спостерігала захід сонця, і Париж розлягався внизу, як величний, священний дар неба. Гуляла по мосту Сен-Мішель, махаючи веслярам, що пропливали під нею, заходила в крамнички на острові Сіте, зникала в його кривих вузьких вуличках, де було тихо й спокійно, наче місто зупинилося й затамувало дихання. Трохи закохувалась у кожного юнака, що зустрічала, сиділа на сходах Пантеону, колони чарівно ширяли позаду неї, а вона писала уявні любовні листи, виводила рядки віршів, щоб схопити й передати біль почуттів, які народжувалися в серці. Ніколи не хотіла йти звідси.
Так минув тиждень, і одного вечора, коли вона повернулася до готелю, тікаючи від міста, що починало жити своїм нічним життям, темрява якого її лякала й досі, побачила Евелін. Та чекала на неї в їхній кімнаті. Здивувалася, побачивши, що Евелін уже спакувала валізи, хоча не від'їжджали з Парижа наступного дня.
— Привіт, — промовила Марджі непевно. Зачинивши за собою двері, вона тримала руку на ручці, наче готова втекти при найпершій потребі.
Евелін була одягнена для виходу, і Марджі, досі занурена у свої марення, де була вродливою й вишуканою, як жінки, що вона їх бачила на вулицях, раптом побачила себе смутною й немодною. На Евелін була біла модна вишукана, наче казкова, сукня, гаптована променистим намистом. Накидка була обшита горностаєм, і попри те, що мати Марджі здивовано звела би брову, побачивши на комусь хутро майже влітку, сама Марджі вважала, що воно надає їй витонченості.
Евелін походила на утрачених руських принцес, вона була подібна до істоти, створеної зі снігу, що іскрилася й світилася, наче обіцянка здійснення невідомої мрії.
— Привіт, — відповіла Евелін. Вона нетерпляче оглянула Марджі і, звичайно, знайшла якийсь недолік. Марджі згорбилася, шкодуючи, що одягла цю сукню, боячись, що панчохи зморщилися на щиколотках, і почервоніла від думки, що волосся їй розкуйовдилось.