— Рішення для чого?
— Певне, для вас. Ви мусите залишитися в Парижі. Я знаю місце, де мешкають усі американські дівчата, які сюди приїхали. Ви також житимете там. Розірвіть листа й напишіть матері, що залишаєтесь. — Він знов підхопив лист, потім випустив з пальців, наче той був нічого не вартий, як піщинка.
— Я не можу лишитися, Себастьєне! — У серці вона вже сказала «au revoir»[56] усьому, що зробила би тут, сходу сонця на Мосту Мистецтв над Сеною, прогулянкам вузькими вуличками на лівому березі, вона не їстиме булочку з какао тоді, коли захоче, не питиме вина й не писатиме в кав'ярнях поруч з письменниками й художниками, які зробили Париж таким, який він є зараз.
— Ви мусите! Ваш від'їзд буде втратою! Втратою! — Він загасив цигарку, нахилився вперед, зазирнув їй у вічі своїми зеленими очима, поклав на її руку свою, з довгими пальцями із залишками фарби під нігтями. Вона дивилася вниз на його руку, відчувала її м'який тиск. — Що чекає на вас в Америці, до чого ви так поспішаєте?
Що на неї чекало? Нічого. Розчарування батьків. Зачинений, задушливий салон і вишивання. Жіночі благодійні спілки. Містер Чепмен. Вона глянула повз обличчя Себастьєна водночас серйозно й жалібно, потім знов у вікно. Дзвони у церкві видзвонювали полудень. Хлопчик роздав крихти голубам і сидів поруч з матір'ю, шепотів їй на вухо про щось дитяче, найважливіше. На іншому боці вулиці з'явився продавець і став розвішувати на церковнім паркані шматки тканини, наче на вітрині, торговець квітами простягав людям букети, він тицяв їх у руки тим, хто виходив з метро. Я не хотіла лишати все це, зламати обіцянку, яку собі дала, не спробувавши навіть її виконати. Я ще не хотіла повертатися додому.
Як розсердяться батьки. Потім відмовляться її утримувати. В неї було… Скільки? Кілька сотень франків. Скоро вони закінчаться. Але він казав, Париж дешевий. Вона може працювати, її французька стане кращою. Буде незалежною, як ті дівчата в пансіоні. У неї будуть свої гроші, професія, своє власне життя, ніхто не критикуватиме її щодо того, де вона провела час, які книжки читає, її зовнішність.
Себастьєн досі тримав її за руку й не відпускав, наче то була рідка цінна пташка, що може відлетіти. Вона згадувала сухі нервові руки містера Чепмена, його потріскані губи. Думала про все, що хотіла побачити й вивчити: великий собор у Шартрі, Версаль, відкриті ринки.
Вона втягла в себе повітря, ніби ось-ось підніме руки й пірне на глибину. — Добре, — промовила я. — Де те місце, де, ви казали, я могла б зупинитися?
Глава одинадцята
Мадлен, 1999
Коли після суперечки з Філіпом наступного ранку я ледве спустилася сходами вниз, мати вже була цілком одягнена (включаючи повний макіяж і нафарбовані губи) й сиділа в батьковому офісі, здійснюючи телефонні дзвінки. Її цінний блокнот лежав перед нею, вкритий нотатками, записаними її бездоганним почерком, і коли я увійшла, вона поклала слухавку й щось у нього занотувала.
— Ти знов не зачесала волосся, — сказала вона, глянувши на мене.
— Це було моїм життєвим вибором. — Прокинувшись, я помітила не такий уже й поганий вигляд, і побоялася торкатися волосся. Звичайно, воно вилося натуральними кучерями, що мати вважала настільки ж поганим, як, скажімо, наркотичну залежність, але я не могла з цим нічого поробити.
Мати знов глянула на мене так, наче вона щойно вступила у щось. Я підвищила голос і змінила тему. — Над чим ти зараз працюєш? — спитала я надто голосно.
— Не кричи, я поруч. Телефоную оцінювачам.
— Хіба не Шарон це робить?
— Йдеться не про будинок, а про те, що в ньому. Знаю, ти вважаєш все це занадто старим і знеціненим, але багато є дуже коштовним.
— Звідки ти це взяла, я не вважаю всі речі знеціненими.
— Я бачила твій будинок. Дуже… Сучасний. — Вона сказала це так, наче вимовляння цього слова викликало в неї відразу.
— Це не мій вибір. Він був таким, коли ми туди в'їхали. Пам'ятаєш мою тутешню квартиру? Ще до того, як зустріла Філіпа й одружилася? Вона не була сучасною. — Я відчула укол смутку, коли згадала свою квартиру в Магнолії, де мешкала від закінчення коледжу до зустрічі з Філіпом. Я майже забула, що мала дім, який був цілком моїм, і відчула його втрату з дивним шалом.
Квартира була в одному зі старих будинків у центрі, з оригінальною блискучою паркетною підлогою, французькими дверима, що відчинялися на балкон, такий вузький, що здавалося, він не мав ніякої користі. У ній було три спальні, одна з них — кімната для гостей, в якій ніколи ніхто не жив, друга була моєю, а третю я переробила на студію. Те, що я в ній не сплю, зводило матір з розуму, і за те ця кімната подобалася мені ще більше. Батько цього не схвалював, він хотів купити мені квартиру в новому будинку, з консьєржем, діловим центром і в більш престижному місці. Але це було складно, я ж хотіла мати власний дім. Тепер я ненавиділа себе за те, що не розуміла, як чудово було в ньому жити.