Розглядаючи світлини, я сполохалася виразом власного обличчя. Не було жодного фото, де в мене був щасливий вигляд. Натомість я стояла, не всміхаючись, з широко розплющеними холодними очима. То був вираз жінки, яка зробила щось жахливе і тепер не знає, як вийти із ситуації.
Філіп не помітив. Він був зачарований своїм власним виглядом. Він провів передвесільний тиждень біля басейнів Лас-Вегаса, на весіллі був злегка, чарівно-засмаглим, здоровим і зацілованим сонцем. Уже незносно бліда, я наважилась (чудовий евфемізм для «була змушена») одягти чисто-білу, холодну сукню, що змила залишки мене, зробила втіленням холодної, морозної зими, попри те, що наше весілля відбувалося в червні. Здавалося, Філіп не помічає. — Глянь на мене, — каркав він, гортаючи сторінки одну за одною, поки я все більше й більше жахалася свого вигляду на кожному фото. — Я такий засмаглий! Чудові світлини, — промовив він, водячи пальцем по портрету обох наших родин.
Я дивилася на нього, чоловіка-нарциса, з яким одружилася, і розуміла, що, закохавшись у власний відбиток, він не помічає мене. Поруч з ним на цих світлинах я здавалась привидом, буцімто на траурній світлині, зробленій давним-давно, і вся родина зібралася біля холодного, мертвого тіла нареченої.
Того вечора, дивлячись на себе у дзеркало, я бачила ті самі очі, широко розплющені з жаху, що на світлині. — Що я наробила! — шепотіла я до себе самої, сягаючи рукою нерішучої, тремтячої жінки, що дивилася на мене. — Що наробила!
Глава дванадцята
Марджі, 1924
Батьки Марджі, як вона і припускала, розгнівалися. Навіть якби телеграми не писалися великими літерами, вона могла б заприсягнутися, що чує їхні крики через Атлантичний океан.
ЛИСТ НЕПРИЙНЯТНИЙ КРАПКА
КВИТОК ЗАМОВЛЕНО З ШЕРБУРА НА 5/22 ДО НЬЮ-ЙОРКА КРАПКА
СЕРЦЕ ТІТОНЬКИ ЕДІТ РОЗБИТЕ КРАПКА БАТЬКО ШАЛЕНІЄ КРАПКА
ЇДЬ НЕГАЙНО ДОДОМУ КРАПКА
На останню з телеграм вона навіть не потурбувалась відповісти, бо єдиною відповіддю було «ні». Ні, вона не поїде з Парижа. Вона не повернеться додому. Не зараз, а може, й ніколи.
Тому що моя бабуся безнадійно закохалася в Париж, у місто, яке достатньо настраждалося від війни й печалі та пообіцяло собі раз і назавжди, що ця війна — остання. І вони не думатимуть більше про горе, порожні шлунки, про поранених і загиблих батьків, чоловіків і братів. Вони відбудовуватимуться з руїн, питимуть і сміятимуться. Марджі піднялася на вершину Ейфелевої вежі й дивилася на місто, що розлягалося внизу біля її ніг, пройшла безкінечні милі тротуарами, повз закоханих, повз суперечки, повз п'яничок, що пленталися додому, повз радість і розбиті серця, повз шал і пристрасті, якими не можна нехтувати. Вона сходила на могилу Наполеона, яка їй здалася мертвотною й викликала жах, відвідала Пантеон, панораму, проти якої, гадала, мусить заперечувати, бо вона не співпадала з її пацифістськими віруваннями, але та була настільки прекрасною, що вона не втрималася від плачу над славою, болем і втратами війни, над її вічною гіркою романтикою. Вона гуляла вулицями з вищербленим камінням, натикалася на мовчазні церкви, повні пилу й мерехтіння свічок, які, здавалося, ніхто не запалював, блукала галереями Же-де-Пом[57], міркуючи, що тоді, коли тут не було музею, це було місце, де Наполеон грав у теніс, писала оповідання про крадіж творів мистецтва і про відважну дівчину-детектива, засинала під деревами Тюїльрі, й коли прокидалася, сторож проганяв її, їла млинці з шоколадом на сходах Отель-де-Віль[58], облизувала липкі пальці, йдучи додому.
Вона ніколи, ніколи не хотіла покинути все це.
Місце, де, як припускав Себастьєн, вона може жити, було клубом американських дівчат, будинок ліниво розлягався в одній з бокових вулиць поряд з бульваром Монпарнас. Коли вона звернула з бульвару у вузьку вуличку й побачила будову, нахилену вперед, наче ось-ось зробить крок, щоб з нею познайомитись, їй хотілося ляскати в долоні й плакати з радощів, як персонаж в опереті Гілберта й Салівана[59]. Будинки на вулиці були старі й вибілені, на відміну від більшості кремових будов у місті, безсумнівно прекрасних, але втомлюючих своєю однаковістю, а у клубі були зелені віконниці, і ящики з квітами, що вибухали фіолетовим, рожевим і блакитним. Він більше походив на сільський котедж, ніж будова за кілька кроків від однієї з найжвавіших паризьких вулиць.
57
Національна галерея Же-де-Пом — галерея сучасного мистецтва, художньої фотографії, відеомистецтва, експериментального й документального кіно заснована в Парижі 1909 року. Розташована в саду Тюїльрі.
58
Отель-де-Віль — паризький палац, в якому з 1357 року розміщуються паризькі муніципальні органи влади.
59
Лібретист Вільям Гілберт й композитор Артур Саліван створили 14 комічних опер, що часто називають оперетами.