— Подумаю про це.
У перерві між шматочками я поклала ложку в торт і глянула на Генрі. Він був утомлений, наче працював від перших променів сонця, очевидно, так і було. Я ніколи не працювала в ресторані, але уявляла, яка виснажлива ця праця — ходити сюди-туди, щось піднімати й опускати, віддавати накази, складати й змінювати розклади, розставляти приоритети й міняти їх, пам'ятати інструкції до напоїв і страв, побажання на дні народження й спеціальні прохання.
Тому я давала щедрі чайові. Філіп, навпаки, був скнарою щодо цього, «коли хочуть мати добрі гроші, залишаються у школі» — любив казати він, і це розлючувало мене, він уважав, що це недосконалі професії, і хто, зрештою, приноситиме йому салат «Цезар», коли всі підуть до юридичного факультету? Коли ми йшли з ресторану, я поверталася до столу, під приводом, що забула рукавички або шалик, а насправді давала більші чайові.
— Відриваю вас від роботи? — спитала я.
— Нє-а. Треба робити перерви. Мені подобається з вами розмовляти. Ви весела. І цікава.
Я підозріло глянула на нього, облизуючи ложечку. — Я? Зовсім не цікава.
— Певно, цікава. Ви — художниця, їсте полуниці просто з куща на сніданок, а крім мистецтва, так відрізняєтесь від вашої матері, що, можна подумати, ви з різних планет. Люблю бути з цікавими людьми. Це пробуджує в мені творчість.
— Я також, — сказала я.
Генрі потягував вино і замислено дивився на мене. Я повернулася до торта, щоб уникнути його погляду. — Ви тут надовго?
— Не знаю. — Чесно кажучи, я не хотіла звідси їхати. Хотіла бути тут, з Шарон, Касандрою, Вані та їхніми друзями, хотіла бути з Генрі, який щойно нагодував мене прекрасною вечерею, а зараз годує чудовим десертом, якого я ніколи не їла, і говорить зі мною так, що все мною сказане має значення. Мені теж подобалось говорити з ним, бо він смішить мене й розуміє мої жарти. Більшу частину життя я жила, наче слідуючи приписам, за якими не могла сказати нічого з того, що хотіла. Не могла сказати навіть Філіпові.
— Шкода, що не можу допомогти, — промовив він.
— Ви вже допомогли, — відповіла я, з тугою позираючи на порожню тарілку. — Ви дали мені гарну їжу, коли вона була конче потрібна.
— У Магнолії тепер є продуктові магазини, чули? — повідомив Генрі, допив вино й відхилився на спинку стільця, засунувши руки в кишені і витягнувши ноги під столом.
— Чула. Ще й ремонт сантехніки вдома. Боже, як усе змінилося від часів моєї юності! — я зробила вигляд, що вії в мене тріпочуть.
— Можете їсти в нас, але, як повідомила Шарон, ми не подаємо сніданків.
— Я можу їсти таке на сніданок, — і показала на рештки торта у тарілці.
— Досить справедливо. Кухню «Гастропаб» відкрито для ланчів, вечерь, недільних бранчів[72], а також для хворих на діабет.
— Привабливо.
— Дякую. А мати нічим вас не годує?
— Ух, це довга історія. — Я не готова була псувати всю солодкість на язику, пустившись у довгі оповіді про те, як мати й Філіп докладають безкінечних зусиль, контролюють, що я їм, а також про мої шоколадні бунти. — Просто приємно з'їсти щось справжнє.
— Завжди до ваших послуг.
— Мушу йти, — сказала я, неохоче вилазячи з-за столу. Платити Аві?
— Нє-а. За рахунок закладу, пам'ятаєте? Я вас запрошував.
— Ні, вам доводиться працювати поруч з будинком моєї матері. Найменше, що я можу для вас зробити — це заплатити за гамбургер.
— Не будьте дурною. Я вас пригощаю. Ми сусіди. Ходімо, проводжу. Потім хочу допомогти зачинити ресторан.
Перш ніж я встигла заперечити, він зачинив кімнату й опинився біля дверей у коридор. Я лишила чайові для Ави, зібрала свої речі й пішла за ним. — Ресторан справді чудовий, — сказала я. Кімнати були порожні, і я чула сміх, співи, звуки прибирання з кухні, коли проходили повз. — Ви зробили неймовірне.
— Дякую, — відповів він, — але не тільки я. Усі робили свою частку праці, щоб це створити. Він притримав для мене двері, і ми вийшли на ґанок. Тут Ава витирала столи й стільці, і я помахала їй.
— Що ж, дякую за обід. Гадаю, я ваша боржниця.
— Не треба. І якщо ви не підете до продуктового магазину, завжди готовий подати вам на сніданок шоколадний торт.
— Домовилися. Мені було дуже приємно, — відповіла я і простягнула руку, щоб він її потиснув.
Він узяв мою руку і міцно затис у своїй широкій долоні. — І мені теж було дуже приємно, мадам Спенсер, — проголосив він, імітуючи глибокий уклін.