Я помахала рукою, це вдалося зробити, спускаючись сходами і не спотикнутись. Бургер з Генрі було не те саме, що вино у паризькій кав'ярні із сюрреалістами, але, я гадала, бабуся мене схвалила би. Зупинившись на хіднику під дубом з товстим стовбуром, що затіняв будинок моєї матері, я очікувала на момент, коли темрява дозволить мені відчути, як я пливу в повітрі між цими двома місцями.
Щось не дало моїй бабусі залишитися в Парижі. Вона повернулась додому, одружилася з Робертом Велшем і стала матір'ю, замість того, щоб пережити пристрасть із пристойним французом і писати оповідання в Парижі, однак я не знала, чому так сталося. Невже я збираюсь це зробити? Від самої думки повітря застрягло у мене в грудях, я мусила притиснути руки до живота, щоб випустити його з себе. «Кухня» не була паризькою кав'ярнею, а підвал батьківського будинку — паризькою студією, але все це було близьке до тієї свободи, яку я мала колись давним-давно, і не могла знести навіть припущення, що вона зникне тієї миті, коли я тільки торкнулася до неї рукою.
Глава шістнадцята
Марджі, 1924
На думку Марджі, Лібе було найфантастичнішим місцем праці. Вона захоплювалася своїми колегами: в першу чергу, міс Парсонс, яка служила медсестрою на війні, а тепер фактично керувала бібліотекою. Ну, звичайно, і Дороті, що підрівняла кінці волосся Марджі по стрижці, а потім сказала, що дівчина має позитивно-спокусливий вигляд, точно, як Зельда Фіцджеральд[73], і Марджі зашарілась від задоволення. У листі до батьків Марджі не забула написати, що дядько Дороті — президент Корнелла, а батько — професор у Прінстоні, але не написала, яка Дороті гарна і що вона кожного вечора протягом тижня виходила з іншим чоловіком. Щоразу, як бачила її, Марджі дивувалась, як дівчина розставляє на полиці книги в бібліотеці, що раніше розсилалися по шпиталях і траншеях під час війни, розмовляє з Марджі й покровителями, наче звичайна людина, а не прекрасне створіння, зовсім інше, відмінне від них. Був також Олав, російський принц, що, здавалось, утратив свій шлях і удачу, і один із членів ради директорів, місіс Алсоп, яка весь час бігла на якісь збори й була дуже зайнята, вона називала Марджі «Мері», бо вирішила, що це ім'я їх зближує.
Часто, ставлячи книгу на полицю, Марджі уявляла людей, які тримали її в руках. Молодий вродливий солдат, що вмер завчасно. Змучений війною генерал, що шукав перепочинку на сторінках Зейн Грей[74]. Шалено розумна медсестра, як, скажімо, міс Парсонс, котра пішла на війну, аби зробити свій внесок, і стомилася від того, що від неї вимагали. Часом Марджі вставляла їх разом у сюжети своїх оповідань — солдата й генерала, що стали супротивниками у справі честі, медсестру, яка піклувалася про вмираючого солдата. Іноді вона просто думала про них, розуміючи, що кожна книга розповідає їй свою історію. Вона ставила книгу на полицю, звідки та неодмінно знов потрапить у чиїсь руки, розкаже про себе ще комусь.
Бібліотеку було створено, щоб привести до порядку величезну кількість томів, зібраних для експедиційних військ, адже війна закінчилась. Вона збирала три примірники кожної книги, що надходила. Але ящики продовжували надходити, здавалося, люди розбирали завали, розмірковуючи: «А тут що? Книги? Краще відіслати їх до Парижа». Іноді здавалося, що не вистачить полиць для всіх цих ящиків з книгами. У бібліотеці були сотні читачів, і хоча того дня, коли Марджі прийшла вперше, було спокійно, та, як і передбачала міс Парсонс, з того часу так ніколи більше не траплялось. Бібліотека стала чимось на кшталт клубу земляків у Парижі, місцем, де можна було не приховувати своєї відмінності та отримати насолоду, розмовляючи рідною мовою. Звичайно, приходило багато письменників, вони учащали як до книжкового магазину Sylvia Beach's Shakespeare & Company[75], так і до бібліотеки. Приходили академіки, студенти університетів, що не змогли знайти відповіді, не звернувшись до своїх Petit Larousse[76] для невправних перекладів, були й читачі, яких Марджі любила більше за всіх, що приходили, зголоднілі за читанням, ковтали книгу за книгою, книгу за книгою, часом хотіли поговорити про прочитане, просили щось порекомендувати, і Марджі, якій доти ні з ким було поговорити про безліч прочитаних нею книг, які вона не завжди могла пригадати, навіть коли намагалась, почувалась як у раю.
Однієї суботи, коли вони були лише вдвох із Дороті й зачиняли бібліотеку на ніч, Дороті сказала: — Як гадаєш, чи не піти нам десь перекусити?