— Гадаю… Хотіла пригод.
Відповідь, здавалося, задовольнила Дороті. Вона відхилилася назад і поплескала долонями по столу, немовби промовляючи: «Я це знала!»
— Я також, — відповіла вона. — Вдома мало не збожеволіла. Батьки хотіли, щоб я вийшла заміж, а я була не готова зробити це. Сказали, щоб поїхала сюди на рік. Минуло вже два, а я досі не готова поїхати звідси.
— Не заперечують? — спитала Марджі. Невже вона зараз довідається про якийсь секрет, який би допоміг їй упоратися з батьками, що тебе не схвалюють?
— Звичайно, заперечують. — Дороті відхилила голову назад і весело засміялась. Один з художників, що сидів поруч, глянув на ніжну шкіру її горла з неприхованим жаданням. Від цього погляду в Марджі стиснувся шлунок. Уяви собі, подумала вона, що так дивляться на тебе. Уяви, що всі на тебе так дивляться. — Але вони не можуть нічого зробити. Не можуть примусити мене повернутися додому. Я отримала спадок і маю платню в Лібе. Опріч того, немає з ким одружуватися вдома. Усі цікаві чоловіки — в Парижі, тобі не здається?
— Тоді, як гадаєш, коли вийдеш заміж? — спитала Марджі. — Адже ти мусиш колись одружитися, чи не так? — Попри всі свої балачки вона знала: всі колись одружуються, навіть із такими, як містер Чепмен, старим і нудним, який любить тебе не більше, ніж ти його, а ти ну зовсім його не любиш.
— Одного чудового дня, — промовила Дороті з прохолодою. То був тон жінки, що добре знає: вона матиме багато можливостей вийти заміж. Не завжди буде молодою, але буде вродливою, багатою, впевненою, веселою й чарівною, тоді як Марджі володіла лише дечим з цього, і то не найважливішим. — А ти?
— Не знаю, — відповіла Марджі, прагнучи підлаштуватися до недбалого тону Дороті. Вона не могла зізнатися, що її єдиний претендент на руку й серце — нервовий і низенький батьків бізнес-партнер, такий старий, що і сам мало не у віці її батька.
— А я не одружуся, доки по-справжньому не закохаюся. Як у романі Етель Делл[77]. Читала її книжки? Такі романтичні!
— Так, — відповіла Марджі. — Одна з моїх улюблених письменниць.
— Обожнюю гарні любовні романи! — Дороті обіперла лікоть на стіл, попри те, що той був липкий і брудний, поклала голову на руку, очі зробилися м'якими й замріяними. — А ти?
— Я теж. — І коли вони говорили про книги, які читали, любили й ненавиділи, розмова скидалася на зізнання. — Мати завжди казала, що вони дурні. Хочу сказати, що на її думку, усі романи дурні. Всі, що не є повчальними. Для неї все це марнування часу. Особливо любовні романи. Почуваюся такою аморальною, коли їх читаю, гадаю, мушу читати щось краще.
Дороті похитала головою, її кучері гарно підстрибнули. — Що може бути кращим за любовний роман!
— Розумієш, що хочу сказати. Краще не для задоволення. Краще, бо значуще. — Марджі провела пальцями по краю столу, поки не втрапила в щось липке, відвела від нього руки й поклала на коліна.
— Саме це я маю на увазі. Що може бути значущим за кохання? Що дурного в Єлені й Парисі з Трої? В Ромео і Джульєтті? Або в Орфеї та Евридиці? В Троїлі й Крессіді[78]?
— Думаю, нічого, — промовила Марджі. Коли Дороті висловлювалася таким чином, у цьому не було жодного сенсу. Вона ховала прочитане у щось важче (і нескінченно тупе), читала книжки в найдальших куточках бібліотеки, не ризикуючи принести додому, щоб не відчути осудження матері і сором, що охоплював, коли вона писала власне любовне оповідання. Яка різниця між оповіданнями, що писала вона, і тими, про які говорила Дороті, крім патини віків, що надавала їм пожовклого вигляду респектабельності? Що поганого в оповідях про сильні почуття, що має в собі чи не кожен з нас?
— Ну, — очі в Дороті розширилися, вона знов нахилилася вперед, — що робитимемо цього вечора? Ходімо до «Гаррі»? Чи до «Ротонди»[79]? Чи до «Зеллі»?
— Не заперечую. — Марджі здвигнула плечима. Вона ніколи не була у жодному з цих місць, де люди були п'яними, п'янішими, ніж у кав'ярні або навіть у барі.
— Де ти вже була? Ходімо туди, де ти ніколи не була.
— Навряд чи я була десь. Здебільшого у кав'ярнях. «Le Dome», «Дві Макаки». Ходила в «Ріц»[80], але бар було зачинено.
Очі Дороті розширилися, буцімто Марджі повідомила про щось скандальне. — Ти зовсім не бачила Парижа, — запротестувала вона. — Ходімо. Геть звідси. Нам треба стільки всього зробити.
На бульварі Монпарнас світло з блискучо-золотого полуденного перетворилося на вечірнє, сіре й лавандове, вибілені будинки, яких не торкнулася сувора рука Хаусманна[81], м'яко світилися. Дороті швидко йшла вулицею, Марджі позаду. Коли вони підійшли до потрібних дверей, Дороті почекала, поки Марджі її наздожене, потім узялася за ручку й відчинила їх, випустивши назовні галас, сміх і веселий передзвін келихів, і вони зайшли всередину. — Це «Дінго». Абсолютно всі сюди ходять. Ходімо.
79
«Ротонда» — відома паризька кав'ярня, популярна серед художників і письменників у двадцяті роки минулого століття.