Роззираючись довкола, вбираючи в себе блиск, елегантність, що стріляла з усього, наче з тисяч щойно відкоркованих пляшок шампанського, Марджі почувалася, що сама от-от вистрибне, наче корок. Незграбно одягнена й непомітна, та Марджі Пірс, що пленталася життям, в якому була одна ніч чарівності — ніч першого балу, — і гадала, що другої не станеться ніколи, тепер, у цьому залі, почувалася часткою чогось екзотичного й бентежного, і це переломлення чарівності впало на неї, відбилося в намистинах на сукні, надало її шкірі блиску в тьмяному світлі.
— Ну-ну, а чи це не американська дівчина Себастьєна? — прошепотів їй у вухо чоловічий голос, такий близький та інтимний, що Марджі відстрибнула назад, мало не зіткнувшись обличчям з Жоржем. Чоловік був охайнішим, ніж тоді, у кав'ярні, волосся було зачесане назад, а не спадало на очі. На жаль, він дивився у той безглуздий монокль, наче його попросили оцінити якийсь документ або вельми коштовний діамант, перш ніж настане світанок.
— Ox, bonjour! — промовила вона, приклавши руку до грудей, аби втишити биття серця. Довкола був галас і гриміла музика, і дівчина мусила підвищити голос, щоб її почули, попри те, що він стояв близько. Його рука затрималась на її талії.
— Bonsoir![82] — він виправив її, посміхнувшись. — Що ви тут робите, американська дівчино Себастьєна?
— Я не… — Марджі почала заперечувати те, що вона американська дівчина Себастьєна, але, зупинившись, подумала, що це їй навіть трохи подобається. — Маргеріт, — нагадала вона, захоплена від самого вживання її французького імені, що було таким гарним, кращим, ніж її давнє ім'я Марджі.
— Що ви тут робите, Маргеріт? — спитав він. Відвів її від балкона, бо на них тиснули ззаду, люди хотіли привітатися з власником або забрати одежу з гардеробу. Здавалося неможливим, що цей клуб умістить ще людей, та вони заходили, прослизаючи в кабінети нагору, за столиками жінки сідали на коліна чоловіків, заповнювалися вузькі місця на танцювальному майданчику, парочки притискалися одна до одної, радіючи, і здавалось, що вони мають причини для цього, і над усім цим гримів оркестр, плаксиво скрикували труби, і танцювальний майданчик підстрибував їм у такт.
— Прийшла з друзями, — промовила Марджі, хоча, роззирнувшись, не побачила ані Дороті, ані Артуро, ані решти, з ким сюди прийшла, її оточував веселий безлад свята. Вона подумала, яке маленьке місто Париж, тому що знов і знов бачила тих самих людей, бачила письменників у Лібе, а потім зустрічала їх у «Клозері де Ліла»[83], де вони розмовляли за пляшкою вина, крізь вікна барів бачила дівчат з клубу, як фліртували з юнаками, але тут Париж здавався нескінченним, наче вона ніколи його не бачила, ніколи його не знала, ніколи не зустрічала людей у місті, що не було дивним або лякаючим, а великим і радісним, наче отримала дарунок, насолода від якого ніколи не скінчиться.
— Ходімо, вип'ємо з нами, — запропонував Жорж, подав їй руку, і вони почали спускатися вниз.
Сюрреалісти та інші люди, яких Марджі не знала, займали два столи позаду. Марджі не встигла навіть сісти, як Рене побачив її, підвівся, поцілував їй руку і потягнув до танцювального майданчику, не запросивши офіційно й не дочекавшись відповіді.
Зараз так мало чоловіків: Марджі читала в газеті, що жінки в Європі мають один шанс із десяти вийти заміж, вона вважала це перебільшенням, однак, їй було смутно, вона жаліла тих, хто пропонував свої тіла солдатам, аби втішити їх, коли йшли воювати, а якщо солдат гинув, лишалися з пекучими, болісними спогадами на все життя. Але сюрреалісти були чоловіками, центром художників, яких знав Себастьєн, і Марджі, що проводила більшість часу серед жінок, почувалась жіночною й жаданою. Вона ніколи не була гарною танцюристкою, навіть не пробувала танцювати шиммі або тодл[84], але майданчик був забитий людьми, і це не важило. Вона сковзала навшпиньках, Рене тримав її за руки, зіштовхуючись з усіма на майданчику, вони штовхали їх, а коли піт виступав на чолі й дихання збивалося, бігли до столику, де Рене наливав їй шампанського, потім хтось із художників брав її за руку і тягнув на майданчик, щоб потанцювати повільно, аж поки оркестр не починав грати щось запальне, і майданчик трусився, наче відбувався землетрус, і все повторювалося знов і знов.