— Просто я думаю, що ми з Філіпом не можемо більше бути чоловіком і дружиною, от і все.
Настало мовчання. — Розумію.
Ми сиділи мовчки, цокіт дідового годинника у фойє відлунював порожньо, було чути, як рипить підлога під кроками тесляра, що ходив сюди-туди.
Нарешті мати підвелась, поставила пальці на стіл, наче головний виконавчий директор, що ось-ось оголосить про квартальну премію. — Не розумію, чому ти так рішуче стаєш у позу жертви, нестерпно про це слухати. — Вона обернулася й вийшла з кімнати, спустилась униз, пройшла коридором, а потім я почула, як твердо відчинились і зачинились двері батькового кабінету.
Заціпеніла, я спустилась сходами й пішла до моєї спальні, де сіла на ліжко, притиснувши коліна до грудей, і скрутилась, як жук.
Те, що я сказала матері, я не говорила нікому, навіть самій собі. Філіпу й мені не слід більше бути чоловіком і дружиною. Не слід було одружуватись. Філіп мав рацію: нам треба розлучитися.
Я відчула, що знов плачу, витираю сльози. Бабусині щоденники були складені біля мого ліжка, і, щоб розважитись, я взяла той, що читала.
Я звинувачувала Філіпа в тому, що він заборонив мені малювати, але сама дозволила цьому статися. Просто не мала чого сказати. Думки, почуття висохли, потік задумів, що раніше нуртував у мені, перетворився на спокійне мілке озерце. Однак, коли я гортала сторінки бабусиних щоденників, сиділа з нею в замкненому, гнітючому салоні дому її батьків, блукала з нею вулицями Парижа, самотня, налякана і все ж у захопленні від того, що тепер має власне життя, я відчувала, щось у мені зрушує з місця, і мої почуття, що замерзали все більше й більше з кожною зимою, починають скресати, наче крига повесні.
Я часто дивилась на жінок довкола мене й питала себе, чи мають вони якісь мрії. Звичайно, мали: несправедливо вважати, що ні, судячи лише з їхнього вигляду. Як легко прогнати мрію, якщо зважати на інших, хто говорить вам, що ви мусите робити, як легко замучити їх щоденним нудним життям, утратити в боротьбі між тим, ким ми є і ким хотіли бути. Однак я не хотіла поступатися. Не хотіла бути м'якою цього вечора, хотіла викрикнути свій войовничий клич, хотіла обдумати своє життя. Хотіла знати, чому бабуся після того, як жила в Парижі, відмовилась від усього.
Глава вісімнадцята
Марджі, 1924
— Чув, ти повеселилася у Зеллі, — сказав Себастьєн. Він чекав її біля Лібе, притулившись до стіни, що огороджувала резиденцію президента. Коли Марджі підійшла, він роздушив недопалок цигарки ногою й неквапливо пішов їй назустріч.
— Слухами земля повниться, — відповіла Марджі. Вона зробила вигляд, що не зраділа йому, куталась у пальто, пригладила волосся, поправила капелюшок.
— Париж — маленьке місто. — Їй подобалось, як він вимовляв слово «Париж», з точним натиском на «Р» і м'яким закінченням — «Парі», а не «Періс». Чесно кажучи, їй подобалось усе, що він говорив, вимовляв слова на розтяг, на відміну від швидкої паризької вимови, і Марджі думала, що коли б він був американцем, походив би з Джорджії, де ростуть груші й повітря тече неквапливо. — Тобі було весело?
Марджі не змогла прибрати посмішку з обличчя: — Так. Ніколи не думала, що отримаю стільки задоволення, пішовши до нічного клубу, але танцювала цілісіньку ніч. Це було варто всіх моїх мозолів.
Себастьєн посміхнувся їй у відповідь. Не змовляючись, пішли по Рю дю Фобур Сент-Оноре, завернули й опинилися в парку.
Скляний дах Гран-Пале[85] блищав попереду, наче всередині горів вогонь. Входячи у вечір, Марджі була зачудована зміною світла, що ставало м'якішим і тьмянішим, чим пізніша була година, місто заганяло людей у житла, а потім знов на вулицю або на вечерю в якийсь ресторан зі столиками на хідниках, і часто люди мусили йти посередині вулиці, щоб потрапити до свого будинку.
Не сперечаючись, вони йшли до місця призначення, розмовляючи про Зеллі, про Лібе, про Париж, про майбутнє й минуле, а місто розкривало їм свої таємниці. Зупинились на Новому мосту, найстарішому в Парижі, зробленому з білого каменю, з бастіонами, як балкон Джульєтти, і задивились на воду. Повз них пропливали човни, набережними гуляли люди, хтось поспішав додому, хтось ішов повільно, насолоджуючись блиском води у теплім присмерку, теплом останніх променів сонця на обличчі. Перейшли на лівий берег до фонтана Сен-Мішель, під його жвавими струменями танцювали діти, а позаду до самого неба підносився Собор Паризької Богоматері, вітражі блищали зсередини, і Марджі подумала, що Париж більше ніколи не буде таким гарним. Вона подумала, що час іти уже й у напрямку до її дому, але Себастьєн пішов іншою дорогою, вони пішли вуличками, що по діагоналі вели до кварталів готелю в Сен-Жермен-де-Пре, де вона колись мешкала.
85
Grand Palais — палац, побудований у 1897 році, одна з будівель, де було розміщено експонати паризької Всесвітньої виставки 1900 року.