— Куди це ми йдемо? — спитала Марджі, коли вони прослизнули у тиху вузеньку вуличку, де вишикувались магазини мистецтва, маленькі галереї й антикварні крамнички.
— Хочу показати тобі деякі мої картини, — відповів Себастьєн з легкою засоромленістю в голосі. Це було зовсім на нього не схоже, але він сподобався їй ще більше, коли вона побачила його беззахисність. — Хочеш їх подивитись?
— Дуже, — глибоко вдихнула Марджі. Вона так довго вважала, що мистецтво — це щось таке таємниче, що створюється в секреті, воно здавалося їй нічною квіткою, а запрошення глянути на нього зблизька звучало так інтимно, ніби цілунок.
Себастьєн зупинився перед магазинчиком з дверима, пофарбованими в яскраво-блакитний колір. На вітрині була скульптура, що купалась у м'якому світлі вечірнього сонця, тіло жінки, виринаючої з сірого каменю, її спина вигиналась від насолоди, наче в кицьки, що потягувалась на сонці. Відчинивши двері, Себастьєн жестом запросив Марджі увійти, і вона ступила в мовчанку. Він ішов позаду, тихо причинивши двері. Дерев'яна підлога, натерта й старовинна, у суцільній тиші порипувала під їхніми ногами. — C'est moi[86], — промовив Себастьєн у порожнечу. — Себастьєн?
Хтось відповів чоловічим голосом, таким приглушеним, що Марджі ледве зрозуміла, що кажуть. Але ніхто не з'явився.
— Ця галерея дуже відома, — пояснив Себастьєн. — Знаєш щось про імпресіонізм?
— Ні. — Марджі ніяково похитала головою. Вдома її би вважали освіченою, навіть культурною. Однак тут вона нагадувала собі про багато речей, яких не знала. Про те, як багато треба довідатись, вивчити, дослідити, відкрити.
— Ходімо. — Себастьєн сягнув по її руку, і вона подала її. Торкатися його було чимось іншим, ніж танцювати з художниками в клубі. Від цього доторку щось приємно перевернулось у шлунку, на обличчі з'явилась дитяча посмішка. Він повів її до іншої стіни, сонця не бракувало, щоб освітити картину й не було забагато, щоб зробити її тьмяною. — Підійди ближче, — сказав, і вони наблизилися, їхнє дихання потрапляло на полотно. Стояли так близько, що зображення перетворилось на вогкий туман, кольори тьмяніли, переходячи один у другий, наче картину залишили під дощем. Однак, були в ній блиск і тепло, що притягували Марджі, особливий жовтогарячий захід сонця, блакитний відблиск, як на воді.
— Бачиш її? — спитав він, Марджі, засоромлена, похитала головою.
— Насправді я не зовсім розуміюсь на живописі, — вибачалась вона, впевнена, що розчаровує його.
Себастьєн посміхнувся. — У цьому радість мистецтва. Не треба його знати, щоб відчути. Відступи назад разом зі мною.
Разом відступили два широких кроки назад, і картина потрапила в фокус. Здавалось, Марджі дивиться на неї крізь забризкане дощем вікно, та надворі вже сонячно й ясно. Жовтогарячий блиск точно був присмерком, а блакитною напевно була вода. Те, що зблизька здавалось смужками й темрявою, тепер було човнами, обгорнутими ранковим туманом. — Бачу її! Бачу! — закричала, охоплена дитячою радістю, так, наче розв'язала найважчу у світі задачу, а потім зніяковіла від власної недолугості. Це було те, від чого б Евелін зніяковіла, коли робила вигляд, що незнайома з Марджі. Відкашлялась і знов промовила: — Бачу зображення. Човни на воді. — Говорила, показуючи. — Присмерк. Ось чому так нечітко, адже так? Тому що ранковий туман.
— Oui, oui! — відповів Себастьєн, зовсім не ніяковіючи від виплеску радості Марджі. — В картині важливе світло. Ходи-но сюди. Глянь на цю.
Він підвів її близько до картини, цього разу з тоненькими зеленими смужками, а також із рожевими, білими, пурпуровими, наче розбризкали фарбу, а потім розмазали по полотну. І знов вони відступили назад, і Марджі побачила: на передньому плані рясні яскраві квіти, що простяглися вдалину, на задньому — поле квітучої трави й дерева. — Це прекрасно! — видихнула вона. — Спочатку ні на що не схоже, а потім стає таким чітким. Глянь на них. Показала на темну пляму на задньому плані, ніби безформну, але й чітку, двох людей, що стояли серед зелені.
— Наші очі працюють. — Сказавши це, він торкнувся свого обличчя, показав на око. Марджі спостерігала за його рухами, ці неможливо тонкі, довгі пальці, тонкі кістки обличчя. Він сам був картиною: ідеальні лінії й урівноважена симетрія, тепло шкіри, золото волосся, ідеально освітлений вечірнім сонцем, що лилося у вікно галереї. — Це чудо, чи не так? Імпресіоністи знають, як збалансувати чіткість і колір так, щоб ми побачили те, що зовсім не чітке.