— Гадаєш? — спитав Себастьєн, і заприсяглася б, що у захваті від цього, радіє, що Марджі побачила створені ним історії.
— Так! — відповіла Марджі, показала на пари, розповіла, що побачила, стосунки, історії й майбутнє, ретельно намальовані мазками його пензля.
А потім, на здивування й потрясіння Марджі, Себастьєн простягнув руки й обхопив її з радісним захопленням. Це тривало лише мить, однак, Марджі подумала, що може прожити в цій миті ціле своє життя. Його жакет шкрябав їй щоку, руки обіймали її, вона відчувала легку грубість його шкіри на чолі, від нього війнуло кавою, фарбою, чимось диким і водночас заспокоюючим, як трава, нагріта сонцем. — Ти зробила мене таким щасливим. Працював над цим полотном цілий рік. Гадав, важко буде розповісти стільки історій в одній картині, але хотілося спробувати. Для тебе це простіше, ти письменниця. Для мене набагато важче мати стільки задумів і втілити їх на полотні, щоб було зрозуміло. Але ти все це бачиш.
— Бачу це, — відповіла Марджі й зашарілась від його обіймів, хотіла опинитися знов у його руках, але зауважила, що він дуже радіє її компліменту. Добре знала це почуття: сама почувалась так, коли її оповідання було обрано до шкільного літературного часопису, або коли вчителі хвалили її працю. Заздрила йому, що його робота тут, на виставці, в галереї, тоді як її — зачинена в кімнаті, це лише закриті сторінки. Одного дня, думала. Одного дня все, чого вона так бажала, належатиме їй.
Їхні прогулянки додому стали звичкою. Вона виходила після роботи в кінці дня й бачила Себастьєна, що притулився до президентського паркану й палив, переходив вулицю, наздоганяв її. Часом гуляли в садах Єлисейських полів, а іноді йшли вниз по Рю Дю Фобур Сент-Оноре, роздивляючись вітрини дамських кравців на одному боці й величезні будинки на другому. А часом зупинялися у якійсь кав'ярні на півдорозі додому біля театру Шатле[87] і спостерігали за людьми, що проходили повз них. І розмовляли. Розмовляли так багато, що в Марджі боліли щелепи в кінці вечора, а коли сиділи в кав'ярні, її голос робився хрипким від диму цигарок, що висів у повітрі.
Випадково приєднувались до Себастьєнових друзів-художників або до сюрреалістів, що були страшенно серйозними, поки не випивали досить вина, після чого відразу ставали дикими й веселими, завжди були пристрасними до свого мистецтва. Один з них затиснув Марджі в куток якось увечері й прочитав їй усі листівки, що вони створили для сюрреалістичного дослідницького бюро, у кінці кожної з них дивився на Марджі з очікуванням, ніби розповів забавний анекдот і хотів, щоб засміялась. Марджі не знайшла в собі сили сказати йому, що, попри значне покращення її французької, вона розуміє хіба що половину з того, що він каже, отже, часом багатозначно кивала, іноді посміхалась, часом сміялась весело й заразливо або промовляла «Ооооо!», буцімто він сказав щось, над чим треба було подумати. Хоча вона й робила все це незалежно від змісту листівок, навіть тих, що технічно розуміла (хоча ніколи їх не перекладала й не розуміла навмисне темні значення), він здавався цілком задоволеним, а в кінці списку купив їй келих коньяку і продовжив напиватися, співав «Каліфорнія, я приїду сюди!» разом з іншими сюрреалістами, дуже-дуже погано.
Часом вони ходили танцювати, іноді — до галерей, подивитись картини інших художників, з якими Себастьєн був знайомий або про яких чув. Одного вечора подивились фільм, що зняв один з друзів Себастьєна у віддаленім шато[88]. У самій картині Марджі не знайшла жодного сенсу, вона підозрювала, що ніхто б його не знайшов, але було страшенно забавно бачити своїх знайомих на екрані. Попри те, що фільм показували у маленькій галереї, де на задньому плані клацає величезний проектор, після того вона відчувала себе так, наче її ось-ось зупинять на вулиці, наче вона гуляла з Бастером Кітоном[89] або Кларою Боу[90].
Пізніше вони частенько сиділи у кав'ярні й розмовляли, і вона слухала про їхні думки й бажання, і коли одного з цих вечорів Себастьєн проводжав її додому, у її голові снували задуми. Ці розмови нагадували їй карусель, і все, що вони казали про мистецтво, правду, мрії, а часом, доводячи її до шоку, про секс, було вогнями й музикою каліопи, злетом і падінням намальованих коней. Намагалась підтримувати розмову, але іноді заважала її не досить добра французька, а часом перешкоджав страх, що скаже щось таке, що буде сприйняте іншими як глупота, або, ще гірше, банальність.