— Пам'ятаєте, як Шарон розповідала, що я був у групі з Кевіном?
— Так, — подумавши про це, я зраділа до непристойності, навіть ляснула в долоні. — Яку музику? На якому інструменті грали?
— На ударних, — відповів Генрі, вимахуючи швидкий ритм у повітрі. — І те, що ми грали, я не назвав би музикою. Здебільшого це був самий галас, але ми називали себе «Hair metal»[96].
— А скажіть, будь ласка, у вас є світлини, де ви з довгим волоссям?
— Ніколи їх не побачите. Замкнув їх усі. Як портрет Доріана Грея[97].
— Не думаю, що цей портрет був замкнутий тому, що хтось соромився за зачіски вісімдесятих.
— Та невже я не схожий на молодого? — Він драматично посмикав себе за волосся, і я голосно розсміялась, знову дивуючись, як звучить моє захоплення. — Річ у тім, що іноді я думаю про музику і про те, яке місце вона займала в моєму існуванні, і про те, що я згадую про неї, коли вирішую, що гратимуть у ресторані, або що хочу послухати, йдучи на роботу. Однак, я не думаю: «Ця частина мого життя уже скінчилася», а думаю: «Це не так важливо у моєму житті зараз». Отже, відклали ваше малювання на «не зараз». А тепер настав час.
— Може бути, — відповіла я. Може бути. Ось воно! Моє життя чекало, поки я знов візьму його в руки.
Ми знов пішли, поки не досягай кінця вулиці.
Біля тайського ресторану діти Вані весело танцювали під музику. Наступні двері вели в магазин плетення, і, як оголошувалось, позаду нього можна було побачити групу жінок, що сиділи у колі, сміялись і розмовляли, тримаючи на колінах різнокольорові нитки. Біля дверей стояла група людей, які пили вино й сміялись, офіціант із закусками ходив туди-сюди повз вітрину.
Усередині було жарко й повно людей, які прийшли подивитись на вироби, про які щойно говорили. Касандра зупинилась, обійняла нас, і ми теж почали розглядати ковдри на стіні, неймовірні комбінації текстури й кольорів. Тканина робила правило «Не торкатись» ще суворішим, й у мене свербіли руки, коли я дивилась на коловерть ковдр, пухнасті вибухи ангори, на прихований блиск срібної нитки. Щоб чимось зайняти руки, я змела з таці більше закусок, ніж могла з'їсти. Рот був іще повний, коли Генрі спитав, чи готова я йти далі. Піт стікав у нього з волосся.
— Так, — відповіла, судомно ковтаючи брускетту.
— Дуже радий, що вам подобається моя їжа, — сказав Генрі, коли ми вийшли на вулицю, прохолодне весняне повітря обійняло нас, наче надовго утрачених друзів.
Я припинила жувати й ковтати, витерла губи рукою, чого б ніколи не зробила леді. — Взагалі люблю їжу. Не зазнавайтесь.
— Ніколи про вас такого б не сказав. Ви занадто худа.
Вражена, я вигавкала короткий сміх, настільки голосний і хрипкий, що люди довкола нас обернулись. Потім прикрила вуста рукою й проказала тихше: — Розумію, ви хотіли обдарувати мене компліментом, але коли є щось, чого в мене немає, — то надлишкової худоби.
— Вибачте. Не люблю розпатякувати про жіночі тіла, але у вас… голодний вигляд. Люблю годувати голодних людей. І насправді, люблю спостерігати, як мою їжу споживають із насолодою. Запрошую до моєї «Кухні» у будь-який час.
— Ну, дякую.
Так хотілось зазирнути йому в очі й переконатися, що не має катаракти. Я звикла до матері й чоловіка, що ставали на захист моєї ваги, як протиракетні системи. Коли я їла десерт двічі на тиждень, Філіп застосовував усі воєнні дії проти моїх стегон. Не допомагало навіть те, що я була оточена жінками, вилитими в надзвичайно точних формах, якось навіть перелилась через край, але, попри те, мене було скеровано до магазину.
— Хочете чогось випити? — спитав Генрі. Відійшли на кілька кроків і опинились біля «Java Good Day».
— Звичайно, — відповіла я, і ми увійшли всередину. Як і всі будинки на Роу, «Java Good Day» містилась у відновленій будові, що пережила атаки модернізації, отже, її інтер'єр був такий, як і має бути в кав'ярні: побита дерев'яна підлога, голі цегляні стіни, грало студентське радіо, останні промені ліниво розляглись на столиках. Запах кави торкнувся моєї шкіри, окутав волосся, і я глибоко вдихнула. Кав'ярня на Роу, куди я ходила в старших класах, не була такою гарною, і я позаздрила школярам, що ходили сюди. Це було краще місце, де можна розвіяти підліткові тривоги.
— Що питимете? — спитав Генрі.
— Хочу італійську кремсоду. З малиною, коли тут така є. — Чорт забирай! Була певна, що вже набрала фунтів із десять, час іти за запаскою.
— А кави?
96
Hair metal — гра слів: «Heavy metal» (важкий метал) — популярний у середині вісімдесятих років музичний напрямок: група ж Генрі називала себе «Волосатий метал», очевидно, маючи на увазі довге волосся музикантів, що грали важкий рок.